У тебе два життя. Друге починається,
коли усвідомлюєш, що життя – одне.
Безумство – розуму взірець для тих, хто вже прозрів. Здоровий глузд – шаленство, віддається, однак, за нього більшість голосів. Погоджуйся – і ти їм друг. Ні – небезпечний в’язень, а на руках – ланцюг.
Замість прологу
Для початку я маю дещо вам пояснити: моє серце не на місці. Так само як і мій шлунок, моя печінка та селезінка. Усі мої внутрішні органи розташовуються не з того боку, якраз там, де їх не має бути. Я – людина навпаки, примха природи. Серце семи мільярдів людей на планеті – з лівого боку. Моє – з правого. Вам не здається, що це знак?
Серце моєї сестри розташоване як треба. Вона досконала, цілком і повністю. Я – дзеркальне відображення своєї близнючки, її темний бік, її тінь. Вона правильна, а я – ні. Вона правша, а я пишу лівою. Італійською «лівий» – sinistra[1]. Отже, я – злосестра. Бет – янгол, а хто ж тоді я? Поміркуйте над цим…
Цікаво, що зовні нас не відрізнити. На поверхні ми однаковісінькі близнючки, але зазирни під шкіру – і до кінця днів не оговтаєшся. Спостерігайте із побожним трепетом, як випадають переплутані кишки і причеплений не з того боку шлунок. І не кажіть, що я не попереджала. Видовище не з приємних.
Якщо хочете знати, ми однояйцеві. Зигота Бет розділилася навпіл, так з’явилась я. Це сталося на початковій стадії розвитку, коли її зигота була лиш гроном клітин. Мама була вагітна вже кілька днів, і потім – оце дивина! – раптом, наче зозуленя, вигулькнула я. Відтоді Бет доводилося ділити зі мною свою приємну затишну амніотичну ванну та домашні страви маминої плаценти.
Там, у матці, було досить тісно. Там не вистачало місця для нас двох і наших пуповин. Пуповина Бет оповила їй шию, а потім якось невдало заплуталася. Якийсь час її життя висіло на волосинці. Не знаю, як це сталося. Я в цьому не винна.
Науковці вважають однояйцевих близнюків цілковитою випадковістю. Ми й досі лишаємося таємницею: ніхто не знає, як і чому я з’явилась. Дехто каже, що це вдача, інші називають це збігом обставин, співпадінням. Але природа не терпить випадковості. Бог не кидає жереб. Я прийшла в цей світ не просто так, упевнена. Я просто ще не знаю навіщо. День, коли ти народився, й день, коли збагнув навіщо, – два найважливіші дні в житті людини.
День перший. Ледачість
Проблема в тому, що мені ніколи не пофіг.
Розділ перший
Понеділок, 24 серпня, 8:00 ранку. Арчвей, Лондон
Від: Елізабет Карузо [email protected]
Кому: Алвіна Найтлі [email protected]
Дата: 24 серпня 2015 08:01
Тема: Відвідини
Алві, люба!
Годі вже мене уникати, ну будь ласка. Я знаю, що ти отримала два мої листи, бо я увімкнула сповіщення про прочитання, тож можеш більше не прикидатися. Хоч я ризикую повторитися, та все-таки ще раз запрошую тебе до нашої вілли в Таорміні. Тобі тут ДУЖЕ СПОДОБАЄТЬСЯ: XVI століття, оригінальні оздоби й запах франжипанів у повітрі. Кожен день тут – сонячний. Є басейн, за який не шкода й померти. Ми живемо за два кроки від стародавнього грецького амфітеатру, що його обрамляє гора Етна на заході та мерехтливе Середземне море на сході. Навіть якщо ти зможеш вирватися хоча б на тиждень – знаю, ти прикута до цієї жахливої роботи, – ми будемо дуже раді. Просто не віриться, що ти ще жодного разу не бачила Ерні. Він росте щогодини і схожий на тітоньку Алвіну наче викапаний.
Ну серйозно, ти мені потрібна. Благаю. Приїзди. ДВА РОКИ МИНУЛО.
В мене є до тебе одне прохання, але в листі написати не можу.
P. S. Я знаю, про що ти думаєш, і кажу тобі, ні – ніяково не буде. Ми з Амброджо вже про все забули, навіть якщо ти – ні. Тож не будь така вперта й приїзди на Сицилію.
P. P. S. Скільки ти зараз важиш? Досі 59 кілограмів? А розмір десятий? Не можу скинути вагу після пологів, і це страшенно мене бісить.
Чорт забирай, вона нестерпна.
«Запах франжипанів у повітрі» бла-бла-бла, «стародавній грецький амфітеатр» бла-бла-бла «мерехтливе Середземне море» бла-бла-бла. Ну чисто тобі ведуча в «Місці під сонцем»[2]: «Алвіна Найтлі шукає тимчасове помешкання в приголомшливо гарному прибережному районі східної Сицилії». От тільки я таке не дивлюсь.
Я нікуди не поїду, однозначно. Усе це звучить нудно, старомодно. Та й до вулканів у мене довіри немає. І спеку таку я ненавиджу. Все липке. В поті. Моя англійська шкіра за дві секунди згорить. Я бліда, як ескімос. «Не кажи “ескімос”! – так і чую її зараз… – Їм це не подобається. Це не політкоректно. Називай їх інуїти».
Я