Моє тіло вкрила хвиля тремтіння.
– Я також, – прошепотіла я між подихами.
Я кінчила тридцять секунд потому.
10
У перші півроку я завжди дізнавалася щось нове про тебе, і це здавалося мені сексуальним, дивовижним, привабливим.
Наприклад, як того дня, коли я зайшла до тебе після роботи, а ти сидів на підлозі по-турецьки, схрестивши ноги, оточений купою паперових квадратиків, розмірами приблизно як аркуш для приміток.
Я кинула сумку на кухонний столик і зачинила двері.
– Що відбувається? – запитала я.
– За два тижні в моєї мами день народження, дев’ятнадцятого вересня, – відповів ти й підняв погляд, сортуючи папір. – Через те, що цього року не можу летіти додому, я вирішив придумати щось значуще, щоб відіслати їй.
– Отже, ти робиш… паперову мозаїку? – запитала я, наближаючись до тебе.
– У певному сенсі, – сказав ти. – Це світлини, на яких я разом із мамою. – Ти показав мені папірці. Я придивилась і побачила вас на випускному. Ось ви вдвох у шортах сидите біля басейну, звісивши ноги. Ось ти на ґанку наставляєш їй ріжки.
– Вау, – вигукнула я.
– Я витратив майже цілий день, аби роздрукувати їх, – сказав ти, – а тепер упорядковую їх за кольором. Хочу, щоб скидалося на калейдоскоп.
Я вмостилася на підлогу поруч, і ти швидко мене поцілував.
– Чому саме калейдоскоп? – запитала я, підіймаючи світлину, де ви з мамою стоїте спиною до спини, ти трішки вищий від неї. У вас однакове кучеряве світле волосся – важко сказати, де закінчувалася мама й починався ти.
– Мені тут чотирнадцять, – промовив ти, зазираючи через плече.
– Ти був гарненьким, – сказала я. – Чотирнадцятирічна я закохалась би в чотирнадцятирічного тебе.
Ти усміхнувся і стиснув мою ногу.
– Навіть не бачивши твоєї фотографії в чотирнадцять, я викручусь і скажу, що було б навпаки.
Тепер усміхнулась я. Відклавши світлину, я знову запитала:
– Чому калейдоскоп?
Ти провів рукою по чолу, прибираючи локони з очей.
– Я ніколи нікому не розповідав цієї історії, – тихо промовив ти.
Я взяла ще кілька світлин. Ви з мамою задмухуєте свічки на її святковому торті на день народження. Ось стоїте на тлі мексиканського ресторану, і мама тримає тебе за руку.
– Тобі не обов’язково мені відповідати, – сказала я, гадаючи, чи це батько фотографував вас, допоки тобі не виповнилося дев’ять, і хто фотографував вас потім.
– Знаю, – відповів ти, – але я хочу. – Ти підсунувся ближче, обличчям до мене, наші коліна були поруч. – За рік після того, коли мої батьки розійшлися, з грошима було дуже скрутно. Повертаючись додому після школи, я заставав маму частіше в сльозах, аніж за малюванням. Тоді я був упевнений, що будь-яке святкування мого дня народження буде відстійним. Я сказав їй, що не хочу влаштовувати вечірку з друзями. Я не хотів, аби мама турбувалася, де взяти на неї гроші.
Мене