Алісія прикусила губу. Очі її начальника ясно давали зрозуміти, що час для запитань іще не настав.
– Цей оперативник із причин, які ми поки що не можемо вияснити, не виходить на контакт уже кілька тижнів, і нам нічого не відомо про його місцеперебування, – вів далі Леандро. – Це лише вступ до тої місії, яку пан голова поліції хоче нам доручити.
Леандро поглянув на Хіля де Партеру, показуючи, що передає слово йому. Той кахикнув і прибрав серйозного виразу обличчя.
– Те, що я розповім, – суворо конфіденційна інформація, і вона не повинна вийти за межі цього приміщення.
Алісія і Леандро одночасно кивнули.
– Як уже згадував ваш очільник, 2 листопада 1956 року під час учти, влаштованої на честь дона Маурісіо Вальса в будинку Товариства красних мистецтв у Мадриді, на міністра було скоєно невдалий замах, як видається, уже не перший. Розголосу про цю подію не було, адже так вирішив і уряд, і сам міністр Вальс, який не хотів тривожити свою родину і колег по роботі. Тоді було розпочато розслідування, яке триває донині, але, попри всі зусилля Генеральної служби поліції та спеціального підрозділу Громадянської гвардії, нам досі не вдалося прояснити обставини цього замаху та багатьох інших, які могли статися раніше і про які поліцію не було повідомлено. Природно, що відтоді заходи безпеки та охорону міністра було посилено, а всі його публічні виходи скасовано до нового розпорядження.
– Які результати дало розслідування? – перервала його Алісія.
– Розслідування зосередилося на анонімних листах, які дон Маурісіо отримував протягом якогось часу і яким він не надавав значення. Невдовзі після невдалого замаху міністр повідомив про існування листів із погрозами, які він отримував протягом кількох років. Попереднє розслідування виявило, що найімовірніше їх було надіслано таким собі Себастьяном Сальґадо, грабіжником і вбивцею, який відбував своє покарання у барселонській в’язниці Монтжуїк. Як вам напевно відомо, міністр Вальс був комендантом цього закладу на початку своєї кар’єри, а саме від 1939 до 1944 року.
– А чому міністр раніше не повідомив поліцію про ці анонімки? – запитала Алісія.
– Як я вже сказав, він стверджував, що спершу не надавав їм значення, хоча визнав, що, мабуть, даремно. Пізніше міністр сказав, що листи були такі загадкові, що він не знав, як їх тлумачити.
– І що ж було такого в тих листах?
– Здебільшого туманні натяки. Автор анонімок пише, що «правду» не вдасться приховати, що наближається «час розплати» для «дітей смерті» і що «він» – очевидно сам автор – чекатиме на Вальса «перед входом до лабіринту».
– Лабіринту?
– Я ж кажу, що в листах повно загадок. Можливо, автор пише про щось, що відомо тільки йому та Вальсові. Хоча міністр стверджував, що також нічого не розуміє. А може, це все справа рук божевільного. Такої можливості теж не можна відкидати.
– Коли Вальс