– Ну, я незаміжня, – сказала Луїза. – Не змогла вчасно вибрати, тож вирішила відмовити всім. – Вона зраділа, що це розсмішило Ненсі.
– Ти дражнишся, – промовила Луїза. – Зовсім не змінилася.
Луїза знизала плечима. Ця заувага вжалила її, хоча вона й знала, що Дженні не мала на увазі нічого такого.
– Ні, змінилося небагато. Я й досі вдома, ми з мамою, як завжди, шукаємо роботи.
– Мені так шкода. Мабуть, тобі важко. Я можу чимось допомогти? Прошу. – Дженні почала нишпорити у вишуканій квадратній сумочці на срібному ланцюжку.
– Ні. Тобто дякую, але ні. У нас все добре. Ми не зовсім самі.
– Дядько?
Обличчя Луїзи спохмурніло, однак вона відкинула це й всміхнулася Дженні.
– Так. З нами все буде гаразд. У нас і є все гаразд. Та годі, прогуляймося разом. Куди ви йшли?
– Я відведу Ненсі назад, а потім зустрінуся з Річардом. Ми танцюємо з друзями у «Клубі 100», бувала там? Ти мусиш піти. Там все так змінилося, а Річард із найвідважніших чоловіків. Гадаю, саме тому він і одружився зі мною, – вона стишила голос, навмисно говорячи по-змовницькому: – Я не зовсім як усі інші дружини…
– Ні, не схоже, що ще хоч хтось із цього натовпу там буде. Та в тобі завжди було більше від леді, ніж у будь-кому іншому. Я пам’ятаю, як ти наполягала на накрохмалених нічних сорочках. Хіба це не ти якось поцупила дрібку крохмалю із шафки моєї мами?
Дженні затисла рота рукою.
– Так! Я зовсім про це забула! Я сказала їй, що допомагатиму, а вона, засміявшись, вигнала мене з кімнати.
– Не думаю, що пралі мають помічниць, – сказала Луїза, – хоча я частенько допомагаю їй. Віриш чи ні, але зараз мені добре вдається штопати речі.
Увесь цей час Луїза відчувала на них обох погляд зелених очей Ненсі, яка намагалася второпати, що до чого. Вона замислилася, чи варто їй згадувати про не таке вже й аристократичне минуле Дженні перед нею, але згадала, що її подруга зовсім не вміла брехати, а тому Ненсі, мабуть, вже й так про це знала. У будь-якому разі, не схоже, щоб Дженні хоч трохи зніяковіла.
– То твоя мама й досі працює? – співчутливо мовила Дженні. – А тато? Ще й досі лазить туди-сюди димоходом?
Луїза ледь помітно кивнула. Вона не хотіла пояснювати Дженні, що він помер лише кілька місяців тому.
– Містер Чорнявий та місіс Білява, як ми любили їх називати, адже так?
Дві молоді жінки засміялися, схилившись, й на секунду торкнулися чола одна одної, ніби знову ставши школярками з кісками та в фартушках.
Десь угорі в чистому чорному небі почали з’являтися зорі, хоча вони й поступалися вуличним ліхтарям. Вулицею з гуркотом проїжджали легкові автомобілі, частий сигнал гудка нелегко було зрозуміти: чи означав він нетерплячку через повільне авто попереду, чи ж то був приязний сигнал-вітання