– Який ще сніг? Матінка навмисне взяла вихідний, аби підготуватися, як слід. Ось тут, на першому поверсі, до речі, продаються її улюблені тістечка. Купимо, щоб «не з порожніми руками», хоча матуся напевно спекла сирник… Традиційний львівський сирник уже і справді стоїть на столі серед інших смаколиків, коли ми заходимо до величезної кімнати, де, власне, і має відбутися вечеря. Мені рідко доводилося бувати в подібних старосвітських помешканнях, де стіни ледь не метрової товщини, а висота стелі дорівнює замалим не чотирьом метрам. Саме тому, напевно, коли ми піднімалися сюди, на третій поверх цієї кам’яниці, відчуття було таке, ніби видерлися на шостий щонайменше. До того ж у помешканні Любомирових батьків прохолодно без жодного кондиціонера, незважаючи на літню спеку.
«Наталія Павлівна, Мирослав Григорович…» – повторюю, мов мантру, бо лише на хвилину спинюся, й імена Любомирових батьків випаруються з моєї голови начисто. Так уже бувало не раз. Знайомлюся з людьми, як оце щойно, відвертаюся на щось інше – і бац… Пробіл замість імен…
– Прошу до столу! – Наталія Павлівна привітно всміхається, але це зовсім не позбавляє мене відчуття скутості. Скоріше навпаки. Сівши нарешті на стілець, відчуваю, що повільно дерев’янію. Різні страхи сковують усі рухи так, що, здається, і виделки не годна до рота піднести, не кажучи вже про те, щоб щось проковтнути.
– Олено, а ви німкеня?
Це питання матінки Любомира раптово приводить до тями. Ситуація настільки буденна для мене, що почуваюся знову здатною нормально рухатися і говорити. Спершу людям складно вимовити моє прізвище без помилок. Далі просто цікаво, звідки така екзотика?
– Ні, я – українка, а таке іноземне прізвище маю від свого вітчима.
Бачу, що пані Наталія воліла б і далі розпитувати мене про походження та інші родинні подробиці, проте Любомирового батька ця тема, схоже, не цікавить. Він – відомий історик, про що я довідалася вже давно, а нині маю можливість переглянути його праці про минуле Львова, виставлені під склом старовинного креденса.
– То що там, у тих листах до Соломії?
У пана Мирослава приємний баритон. Про такий голос кажуть «оксамитовий». Напевно, студенти радо слухають його лекції.
– Багато відомих фактів, про які я раніше чув або ж читав, – одразу відгукується Любомир. – Скажімо, парох Лісницький описує Соломії суспільне зрушення у Львові, викликане її щедрим меценатством. Власне, коли вона перерахувала гроші через Павлика Франкові…
– Ага… Було діло… – пожвавлюється тато Любомира і потирає лоба. – Так-так! 500 франків на ужиток партії, на агітацію чи на «Громадський голос».[4] Це була не перша її славна офіра і не остання. Соломія ніколи не забувала, хто вона і де її батьківщина… Власне, усі громадські справи в Україні тих часів, як у Західній, так і в Центральній, вершилися за рахунок таких небайдужих громадян, як Крушельницька, існували на волонтерських засадах, так би мовити. Бо української держави тоді не було, хоч був народ, який прагнув самореалізації