– Я був би вам дуже вдячний, – трохи офіційно сказав судовець, здається, він, власне, й не вірив у здійсненність свого найпотаємнішого бажання.
– Можливо, – говорив далі К., – годиться віддухопелити ще декого з судовців, а то й усіх гамузом.
– Так-так, – кивав головою судовець, немов ішлося про очевидні речі. Потім подивився на К. з довірою, що її попри всю його приязність досі не відчувалося, й додав: – У нас завжди виникають якісь бунти. – Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо він урвав її словами: – А тепер мені треба подати рапорт до канцелярії. Ви підете зі мною?
– А що я там робитиму? – запитав К.
– Побачите канцелярію. Там на вас ніхто й уваги не зверне.
– А чи варто її дивитися? – завагався К., дарма що йому дуже кортіло піти туди.
– Бачите, – взявся пояснювати судовець, – я гадаю, вона вас зацікавить.
– Добре, – наважився врешті К., – я піду з вами. – І швидше за судовця збіг східцями вгору.
Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.
– А на відвідувачів тут не дуже зважають, – зауважив він.
– Тут на них узагалі не зважають, – поправив судовець. – Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.
Перед очима тягся довгий коридор, неоковирні двері обабіч провадили до окремих комірчин горища. Світло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комірчин замість суцільних дерев'яних перегородок з боку коридора мали тільки дерев'яні каркаси, що, проте, сягали аж до покрівлі. Через ці каркаси сіялось трохи світла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокі судовці, дехто, правда, підступив до каркаса й крізь його діри споглядав людей у коридорі. Напевне, через те, що неділя, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгідними й сиділи майже на однаковій відстані одне від одного на двох рядах довгих дерев'яних лав, що стояли під стінами. Мало не всі були абияк одягнені, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борідки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрібних рис, належали до вищих суспільних прошарків. Оскільки вішаків для одягу не було, всі, мабуть, наслідуючи одне одного, поставили капелюхи під лави. Побачивши К. та судовця, ті, що сиділи одразу коло дверей, посхоплювались для вітання, решта, побачивши це, подумала, що і їм треба привітати прибульців, тож коли К. і судовець ішли коридором, люди підводились. Повністю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зігнувши коліна, немов вуличні жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, і сказав:
– Які вони, певне, принижені!
– Атож, – кивнув головою суд овець, – це звинувачені, всі, кого ви тут бачите, – звинувачені.
– Справді? – здивувався К. – Тоді це мої колеги. – І він звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловіка: – Чого ви тут чекаєте? – запитав він увічливо.
Несподіване запитання збентежило відвідувача, і його безпорадність ще дужче посилювало те, що він скидався на досвідченого