Лев Данилович кинув погляд на лист, недавно отриманий від наджупана [4] Берега, у якому той повідомляє, що папський легат Філіп, що прибув з Риму із сподіванням остаточно перетворити угорських половців у правдивих християн, так завзято узявся за роботу, що все закінчилося накладення інтердикту [5] на короля і все Угорське королівство. Правда, зовсім скоро заборону було знято, але Ласло натяк зрозумів. І не один тільки Ласло. Барони змусили короля – наполовину половця, видати укази проти половців, тим самим позбавивши його основної опори. Із ще недавно великої держави у вісімнадцятирічного короля залишився один лише титул.
Лев прочитав потрібний рядок: «Ласло, з ласки Божої король Угорщини, Далмації, Хорватії, Богемії, Сербії, Галичини, Володимирії, Половців, Болгарії». У цьому титулі найбільше галицького князя обурювали три пункти: те, що цей малолітка невідомо з якого дива приєднав до своїх володінь галицьку й волинську землі. А інше, чого не міг пробачити Ласло Лев, був сам королівський титул. І це при тому, що сам Лев, син короля Данила, так і не посмів назвати себе королем. Він не знав, як відреагує на це хан.
Галицький князь зауважив, що відхиляються поли намету. Він сидів за легким похідним столом. На столі – звична у походах нехитра вечеря. Готові до чергового розносу князі спершу навіть остовпіли від такого. А Лев, неначе бажаючи посилити ефект, жестом запросив до столу.
– Як твій син, брате? – запитав Лев Мстислава.
– Поки що без змін, – відповів той.
Дванадцятирічний син Мстислава Данило напросився у цей свій перший похід, і батько не став йому заперечувати, пригадавши, що і його самого почали брати на війну у такому ж віці. Взяти участь у битві малому Данилові не довелося, зате при переправі через замерзлий Сян лід під конем княжича проломився. Пробовтатися у холодній воді хлопцю довго не довелося, його одразу ж витягли, відігріли, але ось уже третій день тіло Данила горіло.
– Дасть Бог, видужає! – заспокоїв Лев.
Він помовчав, зібравши в долоню посивілу бороду. Брати чемно чекали.
– Гадаю, нам пора порозумітися, – врешті озвався він.
– Давно пора, – вихопилося у Володимира.
Мстислав лише кивнув головою. А Лев почав:
– Я знаю ваше ставлення до цього походу. І ви, звичайно, звинувачуєте мене у тому, що мені з доброго дива забаглося встряти у польські справи. Там мені нічого робити, от і поплатився. Так ви думаєте, – повторив князь.
– А хіба ні? – запитав Володимир.
Замість відповіді Лев дістав з легенької скриньки якийсь пергамент.
– Це лист краківського стольника Мартина Бохенського. Його я отримав ще на початку студня .