Ганебна поразка остаточно розсварила братів. Навіть тепер, коли русичі поверталися додому, увесь час відчуваючи дошкульні удари поляків. Ще недавно єдине військо розсипалося на три нерівні частини: монголи, дружинники Володимира і Мстислава та залишки дружини Лева. Саме ця роздробленість і дозволяла полякам майже безкарно нападати на русичів. Зараз же Лев Данилович їхав десь попереду і не хотів нікого з братів бачити, а Володимир з Мстиславом посередині розтягнутої колони на чолі своїх воїнів також не спішили нав’язуватися розгніваному старшому братові.
У той час, коли князь Лев Данилович на самоті переживав свою поразку та роздумував про її причини, волинський і луцький князі трималися разом. Але і вони не оминули теми минулих подій. Майже ровесники, останнім часом вони зблизилися, одночасно віддаляючись від князя Лева. Цьому сприяла та обставина, що резиденції Мстислава і Володимира розділяла менше ніж сотня верст, у той час як до столиці Лева шлях був удвічі більшим. Той факт, що обидва князі були категорично проти цієї польської авантюри і лише наказ Лева, підсилений грамотою Ногая, змусив Володимира і Мстислава прийти на допомогу старшому братові, зблизив їх.
– І що ти про все це думаєш? – запитав Володимир, тепліше загортаючись у плащ.
– Чесно? – поцікавився Мстислав.
Йому також було холодно від пронизливого зимового вітру і незатишно від усвідомлення упущеної перемоги.
– Інакше краще промовчати.
– Якщо чесно, то у тому, що сталося, винні ми всі.
Володимир Василькович дивно всім тілом повернувся до Мстислава, від чого його кінь не зрозумів намірів господаря і в нерішучості зупинився. Володимир лише злегка підігнав коня і нагнав Мстислава.
– Дивно мені це чути від тебе, – признався він. – Як на мене, то в усьому винна Констанція.
– А це чому? – здивувався Мстислав. – Я, звичайно, ніколи не палав любов’ю до невістки, але, можливо, я чогось не знаю.
– Чому не знаєш? Дочка короля не могла змиритися з думкою, що не є королевою. Адже Ногай так і не удостоїв твого брата титулу короля. От княгині забаглося стати польською королевою. А тут і нагода трапилася.
– Ти про смерть Болеслава Стидливого?
– Саме про Стидливого. – Володимир сплюнув. – Не забивав би голову всілякими дурницями і понароджував би побільше синів, не виникла б ця ситуація.
– Що тепер? – запитав Мстислав, чудово розуміючи, що оце «що тепер» не залежить ні від Володимира, ні від нього самого; лише Лев вирішує, що з ними всіма буде потім.
– Лєшек не пробачить нам нашого походу. Боюся, що все найгірше попереду.
– Вмієш ти заспокоїти!
– Та я навіть і не намагався, – зізнався Володимир. – Знаю лише одне: неприємності для нас тільки починаються.
Попри усі свої дії Мстислав Данилович завжди підтримував брата Лева. Навіть тепер, коли повертався з невдалого походу на поляків, від участі у якому як міг відмовлявся із самого початку, він щиро жалував за тим, що саме Лев втратив найбільше: і дружини він поклав найбільше, і поляки не дадуть йому спокою, і в очах заздрісних сусідів престиж правителя похитнувся.
– Пора б табором стати! – сказав Мстислав, змінюючи тему. – Дружина стомилася.
– А це ти своєму братові скажи! – відказав Володимир. – Він, судячи з темпу, хоче відпочити саме у Львові.
– А ось цього разу ти, певно, помилився, – майже весело сказав Мстислав.
– Чому?
– Я бачу Гліба. Він, здається, спішить повідомити нам волю князя Галицького.
Володимир привстав на стременах. Дійсно, від голови колони до них наближався вершник, у якому він упізнав соцького дружини княжича Юрія. За час походу Володимир Василькович встиг проникнутися повагою до цього юнака, адже навіть у битві, що закінчилася так неславно для русичів, сотня Гліба трималася стійко і зазнала найменших втрат, у той час, коли іншу дружину поляки нищили, як хотіли.
Гліб зупинив коня, з повагою злегка вклонився.
– Великий