К. посвіжішав після недовгого сну, знову зміг зосередитися і зрадів відвертості цих слів. Тепер він був здатен рухатися вільніше, перейшовся по кімнаті, спираючись на свою палицю, наблизився до жінки в кріслі, мимоволі зауважив, що найвищий із усіх присутніх.
– Ясна річ, – сказав К. – До чого б вам гості. Але час від часу хтось буває потрібен. Наприклад, такий, як я, землемір.
– Цього я не знаю, – повільно сказав чоловік. – Якщо вас покликали, отже, ви потрібні. Це, напевно, виняток. Але ми, маленькі люди, дотримуємося правил, у цьому нам не можна дорікнути.
– Ні, ні, – сказав К. – Я мушу вам тільки подякувати. Вам і всім, хто тут живе. І несподівано для всіх К. різко повернувся і вмить опинився перед жінкою в кріслі. Вона подивилася на чужинця втомленими голубими очима, її прозора шовкова хустка сягала їй до середини чола, немовля спало на її грудях.
– Хто ти? – запитав К.
Вона відповіла презирливо, незрозуміло було тільки, кого більше стосувалося її презирство – самого К. чи її ж власної відповіді:
– Я служниця із Замку.
Це тривало лише одну мить, а потім справа та зліва від К. опинилися обидва чоловіки і мовчки, але силоміць, так ніби не існувало інших методів порозуміння, посунули його до дверей. Старий із незрозумілих причин раптом радісно заплескав у долоні. Білявка також несподівано засміялася, а разом із нею й діти.
Невдовзі К. стояв на вулиці, а чоловіки спостерігали за ним із порогу. Знову почав падати сніг, але все одно вулиця здалася йому трохи світлішою, ніж перед тим. Бородатий нетерпляче крикнув:
– Куди ви збираєтеся йти? Сюди – дорога до Замку, туди – до Села.
На це К. не відповів, але звернувся до другого, який видався йому ввічливішим навіть попри свою зверхність:
– Хто ви? Кому я маю дякувати за перепочинок?
– Я чинбар Лаземан, – прозвучало у відповідь. – Але дякувати нікому не потрібно.
– Добре, – сказав К. – Можливо, ми ще побачимося.
– Не думаю, – сказав чоловік. Цієї миті бородань підняв руку і вигукнув:
– Доброго дня, Артуре, доброго дня, Єреміє!
К. озирнувся, отже, в цьому Селі таки можна зустріти людей на вулицях! З боку Замку наближалося двоє молодих хлопців середнього зросту, обидва тендітні, у вузькому одязі і дуже схожі один на одного. Їхні обличчя були темно-смагляві, а гострі борідки такі чорні, що виділялися навіть на тлі цієї смаглявості. Зважаючи на стан дороги, вони йшли неймовірно швидко, ступаючи в такт худорлявими ногами.
– Що у вас? – крикнув бородань. Поспілкуватися з ними можна було лише криком, бо вони рухалися дуже швидко й не зупинялися.
– Справи! – крикнули вони у відповідь і посміхнулися.
– Де?
– У заїзді.
– Я теж туди іду! – крикнув К. голосніше за всіх, він дуже хотів, щоб ці двоє взяли його з собою. Знайомство з ними не обіцяло нічого особливого, але вони, швидше за все,