Голос перепілки. Марія Ткачівська. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марія Ткачівська
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная русская литература
Год издания: 2018
isbn: 978-617-12-5162-5,978-617-12-5163-2
Скачать книгу
як витягла її з-під лавки, як поклала її собі в рот і як довго стояла біля вікна, витираючи обличчя запаскою.

      Мартинові стало шкода Стефки. Він підійшов до неї, притулився до руки й прошепотів:

      – Ти найкраща прірва у світі, Стефко.

      Не всі ті, у кого Стефка гарувала, були багачами, але дві хапкі руки за кусник хліба – кому не підмога? Холод і голоднеча далі гнали її щодня від хати до хати. Як могла, увихалася, лиш би брав хто. Через те, що сліпа, багато платні не візьмеш. Стефка, як і раніше, ховала під тоненьку сіру платину свої чорні, як сім галок, коси, вбирала довгу вицвілу димку,[26] сардак і виходила з хати. Діти ще спали. Вона була маленька й прудка, ніякої роботи не цуралася. От тільки б ще очі могли бачити. «Рукам не конче видіти, ними треба робити», – заспокоювала себе. Стефчині руки добре знали свою роботу, тому й мали її. «Через ті роботи я всліпла, – казала вона Варварі, коли та десь-колись зазирала до Стефки. – Хіба’м знала, що вітер занесе селітру в очи? Ненависна Китиха тілько фукала: сип більше, бо зерна не буде. Але не пересип, бо спалиш корінь. Хіба всім потрафиш? Я сипала аж до вечора, бо на другий день мав падати дощ. Та під вечір звіявси вітер, шо аж душу видувало. “Сип, – желіпала[27] Китиха, – най дощ відразу скропит! Сип, буде ліпше рости”, – галайкала ґаздиня. Ото’м досипаласи!»

      Мартин чув усі ті розмови, хоча вдавав, що нічого не тямить. Та коли міг і чим міг, підсобляв Стефці. Інколи вона брала його із собою, і він цілий день збирав картоплю. Навіть тоді, коли йому було лише чотири роки. Відколи з’явився Влодко й коли для Мартина не було іншої роботи, він цілий день назирав за малим, дожидаючи Стефку. Улітку й восени було легше пильнувати Влодка. Удвох вони шугали в ліс. Мартин то ніс малого на ґорґошах,[28] то вів за руку. Він уже знав, де є суниці й малина, жолуді й букові горішки. «Лише не йдем у темні джємори,[29] бо там страхи страшнезні, там навіть ведмеді є», – казав Мартин до Влодка й садив його на галявині. Коли Мартин збирав солоденькі яриці,[30] Влодко тихо сидів собі й облизував пальці від ягід. Пополудні Мартин цуперлив[31] малого назад додому, а відтак увечері Стефка мила обох, наливаючи воду у велику бляшану балію.[32] Та рано чи пізно приходила зима…

      Цього року зима була така хижа, що годі було перезимувати. Сніговиця за сніговицею засипали стежки. Вряди-годи хуртеча так перевівала дорогу, що їхати в ліс із ґринджолами було годі, а наготовлені на зиму дрова вже закінчилися. Для Стефки вже було звичним держатися в холоді та на голодному столі, але ж у неї були ще діти. Вона вгорталася в старий Варварин сардак, замотувалася в коцівку, взувалася в старенькі бурки і йшла. Спершу Стефка сама сунула глибоким снігом до лісу, застрягаючи по стан у снігу і, як могла, цуприкала[33] додому на своєму горбі хащ, лиш би трохи нагріти піч. Далі брала із собою Мартина: для снігу треба добрих очей. Було вітряно. Мартин брів глибоченним снігом, провадячи за


<p>26</p>

Димка (діал.) – спідниця.

<p>27</p>

Желіпати (діал.) – кричати, сваритися.

<p>28</p>

Нести на ґорґошах – на шиї, так щоб ноги того, кого несуть, звисали вперед.

<p>29</p>

Джємори (гуцул.) – лісові хащі.

<p>30</p>

Яриці (діал.) – суниці.

<p>31</p>

Цуперлити (діал.) – нести.

<p>32</p>

Балія – велика мідна чи алюмінієва посудина, у якій прали білизну й милися.

<p>33</p>

Цуприкати – тут: важко, заледве, з останніх сил нести.