– Боже поможи, аби Стефка борше розв’язаласи, – знову зиркає на образи́.
Стефка лежить на Варвариному ліжку й мовчить. Що має казати? Батько навідріз відмовився на поріг пустити, як почув, що Стефка груба.[1] Мама спершу плакала, а далі пішла за ним. А Борис? Нащо Борисові дитини? Він ще попарубкує.
– Ще трошка, Стефцю. Ще трошка, – заспокоює свою подругу Варвара.
Час біжить, а Стефка ніяк не розродиться. «Кого кликати? Та хто прийде! – запитує й відповідає Варвара. – Зараз запалю ліниці[2]». Палить. Чекає. Стефці лиш шістнадцять минуло, як понесла. Одна надія на Варвару. Більше в неї нікого нема. Варвара на півроку старша від Стефки, ось рік як віддана. Уже й Андруся народити встигла.
Варвара ще раз торкається Стефчиної руки.
– Тужся, Стефцю, тужся! Мусиш!
«Розплести коси, відчинити всі двері, відімкнути всі замки, розв’язати в хаті всі шнурки й ґудзи,[3] аби борше розв’язаласи», – згадує Варвара все, що знає від старших. Вона швидко розчиняє навстіж хатні двері й двері до комори. Ногою виштурхує кота аж за поріг, хоч той знову поривається до хати. Швидко згадує, де й на чому може бути ще якийсь ґудз, розв’язує. Розплетені коси грубими пасмами накривають Стефчині плечі. Залишаються тільки шнурочки на сорочці.
– Ще троха, Стефцю! Ще троха, – заспокоює Варвара більше себе, ніж подругу, і запалює свячене зілля. – Зараз обкурю тебе – і легше стане.
У хаті пахне солодкуватим гаром. Варвара обносить запалене зілля навколо подруги, обкурює димом руки, ноги, сорочку, під сорочкою. Стягає з жердки своє весільне вбрання (у Стефки свого не було, бо не було весілля) і кладе подрузі під голову шлюбну сорочку.
– Має зараз помочи, – дивиться Варвара на образи́. – То шлюбна, Стефцю. Має помочи.
Стефка розуміє, що щось не так. Міцно зціплює зуби й навіть не стогне. Вона знає: Варвара зробить усе, що треба. Знає також, що Борис цієї ночі не запряже коней і не поїде з хлібом по повитуху, і не попросить священика, щоб той у таку пізню годину відчинив Райські врата в церкві, як це роблять ґазди для своїх ґаздинь, коли ті не можуть розродитися. Навіщо йому та дитина? І Стефка навіщо? Борис відмовився від них, коли дізнався, що вона тяжка[4] стала. Стефка вже про таке не думає. Лише віддає себе в руки Богові й Варварі. Кому ж іще?!
– Лиш би як у людий, – проривається тихо в Стефки.
Друга година, третя, п’ята. Варвара вже не хоче слухати півнів. Не хоче знати, котра година… «Боже, поможи!» Вона то бере Стефку за руку, то торкається чола, то тисне їй що є сили десь нижче ямки: «Тужся, Стефцю, ще трошка». Нарешті крихітне тільце опиняється у Варвариних руках. «Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь», – приймає Варвара дитину на світ, щоб як у людей. Дитина голосно кричить. «Хлопец!» Вона обертається до образів і подумки хреститься: «Дєкувати Богу!»
– Уже все минулоси, Стефцю, минулоси.
Варварині руки ще досі тремтять. Вона відчуває в собі непевність, але бере ножиці, конопляне прядиво. Невмілими руками підкладає під пуповину сокиру, аби ґаздовитим був. Перетинає. Зав’язує матіркою:[5] «Зав’язуй щісті, здоровлі і многая літа», – промовляє Варвара й всміхається. Аж тепер помічає, що під лавою сидить переляканий кіт, який таки ввійшов до хати крізь прочинені двері.
Варвара глипає на цебер із купелем. Ще з вечора готовий. І свяченої води вже влила, і ґрейцери[6] кинула. Лиш зілля ще не поклала, бо не знала, чи хлопець буде, чи дівочка. Варвара хлюпає в цеберку настоянку дев’ясилу, кладе гілочку дубу, кілька чорнобривців, аби чорнобривим був. «Дивиси, аби було, як у людий», – згадує Стефчине. Малий голосно схлипує, щойно торкається прохолодної води, і вигинається, як рибинка в Черемоші. Звивається своїм маленьким тільцем у цеберці, бовтає ручками воду. Варвара висушує дитину Андрусевою пеленкою, загортає у свою хустку й кладе під образами, на покутті.
На підвіконні тихо мерехтить каганець, освітлює високі образи, велику зелену піч, стіл, лаву й широке дерев’яне ліжко, на якому лежить Стефка. У печі потріскують укотре підкинуті поліна. У казанку все ще кипить вода. Варвара не знає, які то вже півні кукурікали. Знає, що скоро світанок. Тільки Стефка не знає. Та німо лежить у ліжку, накрита сірою вереткою.[7]
Варвара сідає на крайчик ліжка й кладе свою руку на Стефчину.
– Як чуєшси? – шепоче.
Стефка повільно розплющує очі. Варвара підсувається на великий солом’яний матрац.
– Тобі вже ліпше?
– …? – ворушить губами Стефка.
– Стефцю, ти годна[8] встати? – упівголоса промовляє Варвара. – Зараз прийде Дмитро. Як роззлостиси, то нас обох із хати вижене. Попробуй! Годна?
Стефчина думка хапається за останнє слово й відсторонено, наче далеке й чуже відлуння, відновлює