Тоді мені було двадцять п’ять, і я служив лейтенантом в Н-ському уланному полку. Не можу стверджувати, що я відчував схильність чи внутрішнє покликання до військової служби. Але коли в старій австрійській родині службовців двоє дівчат та четверо завжди голодних хлопців сидять за вбого накритим столом, то їх не запитують про схильності, а швиденько вкидають до горнила професії, щоб довго не обтяжували домогосподарство. Мого брата Ульріха, котрий від тяжкого навчання пошкодив зір ще в народній школі, влаштували в духовну семінарію, мене, за міцну статуру, відправили в військову школу; відтоді нитка життя розмотується автоматично, самому для цього робити нічого не потрібно. Держава потурбується про все. За кілька років, за встановленим державним зразком, із блідого підлітка вона безкоштовно викроїть молодшого лейтенанта з пушком на підборідді і передасть його, готового до вжитку, армії. Одного дня, на день народження кайзера (мені ще не було вісімнадцяти) відбувся наш випуск, і скоро по тому на моєму комірці з’явилася перша зірка; так було пройдено перший етап, і тепер я повинен був автоматично з належними паузами просуватися далі кар’єрою аж до пенсії та подагри. Служити в кавалерії, на жаль, надто дорого, і це також у жодному разі не було моїм бажанням; це було примхою моєї тітки Дейзі, другої дружини батькового старшого брата, з якою він побрався, коли перейшов з міністерства фінансів на вигіднішу посаду голови правління банку. Вона була снобом і дуже багатою, тому не могла стерпіти, щоб хтось із родичів, хто носить прізвище Гофміллерів, «спотворював» родину службою в піхоті; позаяк ця примха коштувала тітці сто крон у місяць, то я мусив за кожної нагоди щонайшанобливіше дякувати їй за це. Ніхто не думав (а сам я – найменше), чи подобається мені служити в кавалерії, чи взагалі в армії. Коли я сидів у сідлі, мені було добре, а далі, ніж шия коня, я не заглядав.
Того листопада 1913-го, напевне, з однієї канцелярії в іншу спустили якийсь наказ, і отже – вжжик – і наш ескадрон вже перемістили з Ярославичів у інший маленький гарнізон на угорському кордоні. Не має значення, чи я назву справжню назву цього містечка, чи ні, бо два ґудзики на мундирі не можуть бути більш схожими один на одного, ніж австрійські провінційні гарнізони. Там і тут ті самі державні казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офіцерський клуб, до цього три готелі, дві кав’ярні, кондитерська, винарня, жалюгідне вар’єте з потяганими субретками, котрі поміж ділом приділяли увагу офіцерам та добровольцям. Військова служба скрізь означає однаково пусту рутину; година за годиною розподілені за непорушним сторічним регламентом, а вільний час теж не набагато відрізняється. В офіцерському клубі ті самі обличчя, однакові розмови, в кав’ярні одні й ті ж партії в карти та більярд.