Нетерпіння серця. Стефан Цвейг

мене люблять і визнають своїм у домі. Кожній моїй маленькій слабкості чи вподобанню потай потурали: мої улюблені сигарети завжди виявлялися під рукою; книжка, про яку я напередодні казав, що хотілося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрізана – на маленькому стільчику, ніби зовсім випадково; крісло навпроти шезлонга Едіт незмінно вважалося моїм. Все це дрібниці, абищиці, так, але саме вони зігрівають стіни чужого дому благодатним домашнім теплом, непомітно радують та підбадьорюють. І я почувався тут упевненіше, ніж будь-коли в колі товаришів, розмовляв і жартував від душі, вперше усвідомивши, що сором’язливість у будь-якій її формі сковує душу, і що повністю людина розкривається лише тоді, коли почувається невимушено.

      Але була інша, значно потаємніша, неусвідомлена причина того, що моє щоденне спілкування з дівчатами так мене окриляло. Відтоді, коли мене ще хлопчиком віддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навіть п’ятнадцяти років, я постійно знаходився в грубому чоловічому оточенні. З ранку до вечора, з вечора до світанку, в спальні училища, в наметах під час маневрів, у казармах, за столом та в дорозі, на манежі та в класах – завжди та всюди я дихав повітрям, насиченим випарами чоловічих тіл; спочатку це були хлопчики, потім дорослі хлопці, але завжди чоловіки, лише чоловіки. І я звик до їхніх енергійних рухів, твердих, гучних кроків, низьких голосів, до тютюнового духу, до їх безцеремонності, і часто – грубості. Звісно, більшість із них мені дійсно подобалася, і я не міг поскаржитися на те, що вони не відповідали мені взаємністю. Але цій атмосфері не вистачало одухотвореності, у ній ніби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий військовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – різкою, уривчастою, побудованою лише на ритмі, бо їй не вистачало ніжно-чуттєвої мелодії скрипок, – так і найвеселіші години в казармі були позбавлені того ледь відчутного флюїду, котрий однією своєю присутністю додає жінка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирічними підлітками, коли ми, парами гуляючи містом у своїх гарних мундирах з елеґантними шнурочками, зустрічали інших хлопчаків, що безтурботно розмовляли та фліртували з дівчатками, ми відчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з її монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юність; того, що від природи щодня належало нашим одноліткам на вулицях, на ковзанці та в танцзалі – невимушеного спілкування з дівчатами; в той час як ми, відлюдники за високими решітками, дивилися на цих казкових істот, – ніби на ельфів у коротеньких спідничках, – мріючи про розмову з ними, як про щось нездійсненне. Такі обмеження не минаються безслідно. А потім короткі та найчастіше вульгарні зв’язки з легкодоступними жінками жодною мірою не могли повернути мені того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрій. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли мені