– Патере Браун, – неголосно сказав секретар. – Ви розумні та проникливі, але, головне, у вас є якийсь дар: ви спонукаєте до відвертості. До того ж, імовірно, ви і самі про це незабаром почуєте. Тут у нас усі жартують, що я маніяк, і піймання цього злочинця – мій пунктик. Можливо, так воно і є. Але вам я скажу те, чого ніхто з них не знає. Моє повне ім’я – Джон Вілтон Гордер.
Священик кивнув, немов підтверджуючи, що тепер уже йому все стало ясно, але секретар провадив далі:
– Цей індивід, котрий називає себе Думом, убив мого батька і дядька, а також довів до банкрутства мою матір. Коли Мертону знадобився секретар, я подався до нього на службу, розсудивши, що там, де є чаша, рано чи пізно з’явиться і злочинець. Але я не знав, хто він, а лише його підстерігав. Я чесно служив Мертону.
– Розумію, – м’яко сказав патер Браун. – До речі, чи не час нам до нього увійти?
– Авжеж, певна річ, – підтвердив Вілтон і знову трохи сіпнувся, ніби прокидаючись від задуми. Священик вирішив, що ним на мить знову заволоділа його манія. – Заходьте ж, прошу вас.
Священик не зволікаючи пройшов у другу кімнату. Гість і господар не привіталися один із одним – у кабінеті панувала мертва тиша, за мить священик знову з’явився на порозі.
У той же момент стрепенувся мовчазний охоронець, котрий сидів біля дверей. Було таке враження, ніби ожила шафа або креденс. Здавалося, сама поза священика виказувала тривогу. Світло падало на його голову ззаду, і обличчя було в тіні.
– Мені здається, вам слід натиснути на вашу кнопку, – сказав він зітхнувши.
Вілтон схопився, прокинувшись від своїх похмурих роздумів.
– Але ж пострілу не було, – заперечив він тремтячим голосом.
– Це залежить від того, – зронив патер Браун, – що розуміти під словом «постріл».
Вілтон кинувся до дверей і разом зі священиком потрапив у другу кімнату. Вона була порівняно невелика та витончена, але обставлена просто. Прямо навпроти дверей містилося велике вікно, з якого відкривався вид на сад і порослу рідким лісом рівнину. Вікно було відчинене, біля нього стояли крісло і маленький столик. Можливо, насолоджуючись короткими митями самотності, в’язень прагнув насолодитися заодно і свіжим повітрям, і світлом.
На столику стояла «коптська чаша», власник поставив її ближче до вікна явно для того, щоб роздивитися краще. А дивитися було на що – в сильному й яскравому сонячному світлі коштовні камені вигравали кольоровими вогниками, і чаша здавалася подобою Грааля. Поглянути на неї, без сумніву, варто було, але Брандер Мертон на неї не дивився. Голова його була закинута на спинку крісла, густа грива сивого волосся майже торкалася підлоги, загострена борідка з сивиною стирчала вгору, буцімто вказуючи в стелю, а з горла стирчала довга коричнева стріла з червоним оперенням.
– Беззвучний