– Схоже, Гарольд багато присягається, – зауважив патер Браун.
Дівчина помовчала, потім сказала іншим тоном:
– Авжеж, він присягався… Він щойно попрохав моєї руки…
– Отже, я маю привітати вас чи скоріше його? – спитав священик.
– Я сказала йому, що треба зачекати. Він чекати не вміє. – Раптовий сміх знову опосів її. – Він каже, що я його ідеал, мрія і тому подібне. Розумієте, він жив у Штатах, але я згадую про це не тоді, коли він патякає про долари, а коли розповідає про ідеали.
– Вважаю, – дуже м’яко сказав патер Браун, – що ви хочете знати правду про Роджера, бо вам треба ще вирішити щодо Гарольда.
Панночка завмерла і насупилася, потім несподівано посміхнулася й сказала:
– О, ви знаєте дуже багато.
– Я знаю дуже мало, особливо в цій справі, – невесело зауважив священик. – Я тільки знаю, хто вбив вашого татка.
Вона схопилася і дивилася на нього згори вниз, збліднувши від подиву. Патер Браун задумливо продовжив:
– Я скоїв дурницю, коли це второпав. Вони спитали, де його знайшли, і почали тлумачити про зелену твань і «Зеленого чоловічка».
Він також підвівся і, стиснувши свою незграбну парасольку, з новою рішучістю та новою значущістю звернувся до Олівії:
– Я знаю ще дещо, і це – ключ до всіх ваших загадок, але зараз нічого не скажу. Гадаю, це погані вісті, але не настільки погані, як те, що ви уявили. – Він застебнув плащ і обернувся до хвіртки. – Піду зустрінуся з вашим Руком у хижі на березі, біля якої його бачив Гаркер. Гадаю, що він живе там. – І священик попрямував до берега.
Олівія була вразлива, мабуть, занадто вразлива, щоб безпечно мізкувати над натяками, які кинув її приятель, але той поспішав за ліками від її турбот. Таємничий зв’язок між його осяянням і випадковою розмовою про ставок і шинок мучив її сотнями потворних символів. «Зелений чоловічок» став примарою, повитою огидними водоростями, вивіска корчми – людиною на шибениці, а сам заклад – темним підводним притулком мертвих моряків. Однак патер Браун обрав найшвидший спосіб розігнати ці жахіття сліпучим світлом, яке було загадковіше за темряву.
Перш ніж зайшло сонце, щось повернулося в життя юнки і ще раз його перевернуло. Вона ледь здогадувалася, що саме про це тужить, поки раптово, немов сон, до неї повернулося старе, знайоме і все ж незбагненне та неймовірне. Роджер Рук біг по дюнах, але ще коли він був точкою на відстані, панночка побачила, як він змінився. Поки моряк наближався, вона розгледіла, що його темне обличчя освітлене посмішкою та радістю. Роджер підійшов прямо до Олівії, ніби вони й не розлучалися, обійняв її і сказав:
– Слава Богу, тепер я можу піклуватися про тебе.
Вона ледве збагнула його і почула,