– Ми-рон? – кинулася Віра.
– Так-так, наш Мирко. Тільки ви обіцяйте, що слухатимете спокійно. Лікар заборонив вам нервувати… Я – Миронів вуйко, Казьо Сарабай. Він живе, тобто жив… у мене. Але най це буде між нами… Ну, і, пане дзєю, маєте велике щастя, що він таки вийшов. Це ж Мирон вас приніс ледве теплу.
Щаслива усмішка ледь торкнулася вуст дівчини і відлетіла, злякана.
– Де він тепер?
– Оцього я не знаю, паннунцю. Тепер ніхто нічого не знає. На фабрику я вже не ходжу, роботи ніхто додому не приносить, а я стукаю по старих шкарбунах молотком і знову, як за Польщі, вдаю дурного.
– Та скажіть, ради Бога, що сталося?
– Ах, я забув, що ви нічого не знаєте! У Львові… німці.
Віра заперечливо мотнула головою, злякані очі вп’ялися в зім’яте Казьове обличчя.
– Не може бути…
– Саме так, – зітхнув Казьо. – Відступають наші…
В пам’яті Віри спливли гомінкі збори та мітинги, пісні, що їх співали ті, яких вона весь час сторонилася.
Жаль, гіркота, розчарування і глуха злість нахлинули до її свідомості.
– Яке нині?
– Перше липня…
– За тиждень… А за місяць всю Україну стопчуть.
– То ще не знати, дівчино. Зненацька напали. Не виповідав війни Гітлер. Ну, але про політику мовчимо. Ви моя кревнячка. Як видужаєте, можете їхати додому. А хочете, то живіть і в нас. Малого жінка ще позавчора одвезла на село до своїх. Місце є.
– Я Мирона мушу бачити!
– Мус має два кінці. Ви не скоро побачите його. І Кривду теж. І дуже прошу, не смійте ніде згадувати ці прізвища. Їх не було.
Казьо схилив голову. Йому жаль було дивитися, як дівчину душать сльози, як вона ковтає їх, а здавлене ридання потрясає всім її тілом.
– Заспокойтеся, прошу вас. – Казьо погладив Віру по гладенькому чорному волоссі. – Все буде добре. Дасть Бог, ще зустрінетесь. Я вірю в це. А зараз вам треба спокою. Засніть, якщо можете. Я приготую вам чаю.
Казьо поспішив на кухню. За кілька хвилин приніс чай і шматок хліба з маслом.
– Масло ще довоєнне, – гірко пожартував. – У нас є невеликий запас.
Але Віра не хотіла їсти. Вдячно глянула на добродушного шевця, хотіла бадьоро усміхнутися, та очі зайшли туманною мережкою.
Дівчина знову заснула.
VI
Офіційне проголошення самостійної України відбулося в будинку товариства «Дністер» при свічках.
Саме в той час, коли новоявлений прем’єр-міністр Ярослав Стецько зачитував відозву проводу ОУН, квартали Львова заповнювали разом з темрявою ударні гітлерівські полки. Слідом за ними поспішав генерал-майор поліції Карл Ляш, якого Гітлер благословив на львівський престол.
Але сьогодні влада була в руках Стецька-Карбовича, і він квапився скористатися з неї.
Блимало, хиталося полум’я свічок, гойдались тіні на стінах, урочисто