Край битого шляху. Роман Іваничук. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Роман Іваничук
Издательство: Фолио
Серия: Роман Іваничук. Зібрання творів (Фоліо)
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 1962
isbn: 978-966-03-7941-1
Скачать книгу
до Загайпілля йшов тим самим лісом, де колись пас корову, повз ту саму трясовину – підземне озеро, в якому потонув княжий терем. Багато теплих і пекучих спогадів стривожили серце юнакове. Все забуте вривалося тепер бурею в душу.

      Вийшовши на гору, Антін побачив блискуче полотно шосейної дороги, недалеко від неї трухлявий поміщицький двір і високу кам’яну фігуру біля нього, а далі, вище – замаєне садками своє село, його можна було впізнати: та сама роздвоєна, як розкіп, вулиця з приліпленими до неї хатами, горбата толока, а за нею внизу мала, вкрита ґонтою церква. Під камеральним лісом, на горбках, розкидались халупки. Там, де було колись його обійстя, зеленіє загін кукурудзи.

      Люди працювали в полі. На дорозі в поросі бавилися замурзані діти. Попереду Антона йшов з торбами на плечах якийсь чоловік.

      – Поліціант іде, поліціант! – закричали діти, оглядаючись на Антона, і зграєю сполоханих горобців пурхнули за тин, зі страхом і цікавістю виглядаючи звідти крізь шпари. Чоловік з торбами навіть не оглянувся і кинувся втікати. Антін від подиву зупинився мов укопаний. Діти довго приглядалися до незнайомого, потім почали перешіптуватись, і врешті одне, замурзане, виглянуло з-за воріт.

      – Не бійся, хлопчику, йди сюди, – покликав Антін лагідним голосом. – Хто вам сказав, що я поліцай?

      – То Катеринка перша крикнула, – відповів хлопчик, усе ще не сміючи вийти на вулицю.

      – Ая, Катеринка! – почулося ображене з-поза тину. – То Ганька. Вона подумала, що ви поліціант, – Катеринка уже вилазила на пліт, – бо у вас такий кашкет круглий і чорне вбрання. – Дівчинка знову сховалася.

      Антін підійшов до дітей. Сів на призьбі й витер чоло хусточкою.

      – А чому той чоловік утікав? – запитав у дітей.

      – Бо він соляник, – відповідали навперебій.

      – Він сіль міняє, а поліціанти соляників ловлять та й ведуть до криміналу.

      Антін з недовір’ям глянув на дітей, але в їхніх очах прочитав – правда. Для дітей ця правда була такою звичайною, як те, що вони їдять хліб і пасуть корови. Це відкриття боляче вразило Антона. Він зрозумів тепер, що нітрохи не знає життя цих простих людей, хоч бачив їх не раз. Вони зустрічались на вулицях – з важкими бесагами через плечі йшли згорблені, поморщені, стояли на ринку з мішками зерна, цибулі й картоплі. Він бачив їх у горах із сокирами й пилами, на позальвівських полях – з плугом, серпами, з мотигами. Антін знав, що він паросток цих людей, але про умови їхнього життя мав тільки невиразне уявлення. Антін зрозумів тепер ще й те, що поза його світом наукових проблем і філософій, поза світом діяльності різних партій кипить страшна, жорстока і невгамовна боротьба. І якраз вона, ця боротьба, повинна стати змістом, стрижнем, душею і науки, і політики. Як збагнути її? Щось подібне на докори сумління відізвалося в грудях. Він погладив по голівці Катеринку й пригорнув до себе.

      – Тут у селі ніхто не живе на прізвище Кривда? – спитав.

      – Кривда? – Дівчинка задумалася. – Це тато знає. Я його спитаю, добре?

      – Добре… –