– До Львова, – сказала у віконце.
…Минали дні і тижні. Надходила глуха осінь, почалися холоди, випав ранній сніг. За малу комірчину, найняту в однієї міщанки на Левандівці, віддала вже останні гроші. Спочатку ще кликали її прати білизну, тепер і цей заробіток урвався. Щодня ходила шукати роботи. Але марно.
Біля магістрату товпилися люди, тиснулися в черзі, вимагали роботи. Закутані в лахміття, тупали замерзлими ногами по бруку, махали руками від холоду, хто стояв мовчки, хто вголос бубонів прокляття.
– На біржу, на біржу! – чулися щоденно вигуки адміністраторів.
Одежа Оленчина зносилася. Зимове пальто з заячим комірчиком ледь прикривало благеньку літню сукенку. Але в натовпі безробітних вона все ще вирізнялася своїм одягом.
– Панянка також без роботи? – якось спитав її сусід у черзі до приймальні магістрату.
– Без роботи.
– Давно?
– Третій місяць.
– Ого! Це ще не довго. Пустіть тих, що по рокові.
Мовчала, закусивши губи.
– А ви вже десь працювали?
– Ні, я приїжджа.
– От що я вам пораджу, панянко. Йдіть на біржу. Там часом дають адреси. А тут даремно стояти, якщо ви ніде не працювали. Підіть туди.
Але й на біржі спитали, де працювала. Не хотіла говорити гіркої правди. Панок за столом знову повторив запитання. Оленка почервоніла. Їй ще ніколи не доводилося називати вголос свою професію. Панок єхидно посміхнувся.
– У пані, здається, добра спеціальність. Чого вам треба? Підлогу мити?
Верталась голодна, у відчаї. Розпука стискала груди. Що робити? Назустріч їй ішли люди: добре вдягнені, веселі, йшли з жінками під руку. Жовніри тинялись по вулицях, кидаючи пожадливі погляди на її бліде, та все ще привабливе обличчя.
Вона відводила очі й дивилася просто перед себе. Огида до колишнього ремесла була сильнішою за голод.
Вечоріло. В кишені ні гроша. Сьогодні господиня замкнула комірчину й викинула в коридор її шмаття. Якби хто його купив. Але хто купить? Що робити?
Двірники звозили сніг у відкриті люки каналів. Звідти клубочилась смердюча пара, внизу шуміла брудна Полтва.
«Туди!» – вирішила Оленка й перетяла вулицю до відкритого люка. Випари сопухом вдарили їй в обличчя. Подумала з відразою:
«Ні, тільки не в таку твань… Життя було брудним, хай хоч смерть буде чиста».
І попрямувала далі. Вийшла на Вали. Ледве переступала з ноги на ногу. Люди проходили, штовхалися. Хтось голосно засміявся. Їй було байдуже. Ось над’їде трамвай, і все закінчиться. Але життя ще тліло в грудях, ще жевріло бажання жити. Чому вона мусить так рано вмирати? Якби до криміналу… Там перебула б до весни. А навесні вернеться на село. В те Загайпілля, з якого пішла зовсім маленькою. Найметься до багача. Заробить грошей і вийде заміж. Вона ще молода… Їй треба жити.
Уявила село, себе в простій сільській одежі, маленьку хатину, і мрійлива усмішка зацвіла на змарнілому обличчі. Щастя, те невловиме марево, знову майнуло прудкою пташкою перед її очима.
Як