Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.
Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.
Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?
– Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.
Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?
Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.
В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.
Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.
І п’янко пахли васильки…
IІІ
Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.
З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що запізнюється на поїзд. Механічно вклонявся знайомим, не звертаючи уваги на їхні здивовані погляди. Можливо, декому з них здавалося дивом, що Кривда скидався скоріш на сажотруса, ніж на магістра філософії, але йому, видно, байдуже було і до своєї зовнішності, і до здивованих поглядів знайомих, і до потертого засмальцьованого костюма.
Біля університету – самі діти в скверику й незмінні потемнілі скульптури на фасаді.
Антона турбувало одне: університет закритий, Мохнацький у відпустці й кудись виїхав.
Але важкі двері подалися, підвальним холодом обдало Антона, і швейцар загородив дорогу.
– Панові до кого?
– Ви мене не впізнали, мабуть?
– Ах, пан Кривда, здається! Перепрошую, не впізнав. Але ж в університеті нема нікого.
– А на кафедрі славістики?
– Та ви пройдіть подивіться.
Ніби крадучись, Антін заглянув крізь напіввідчинені двері. В бібліотечній кімнаті – нікого. З кабінету професора долинув скрип крісла і легкі кроки.
«Мохнацький», – полегшено зітхнув Антін.
Проте в дверях показався не професор, а його асистент, Владек.
Владек якийсь час придивлявся до засмальцьованої постаті, не вірячи своїм очам. Пізнавав і не пізнавав. Стрепенувся, як від несподіваного вітру, що увірвався раптом через вікно й підхопив на столі папери.
– Антось?! – уста розтягнулися в усмішку і враз