Зрозумів, якою буде відповідь.
– Від мене мало користі тут, – Кошовий винувато розвів руками, потім у пориві підвівся, підійшов до друга, поклав йому руку на плече. – Шацький, зараз вам ніхто не допоможе знайти винного. Самі знаєте, що коїться. Потенційні вбивці ходять вулицями, майже не ховаючи зброю. Шмуля, як пише газета, застрелили. Він так само мав револьвер при собі. Подібні випадки не рідкість у Львові й не лише у Львові. Я теж втратив батьків, розумію вас, як ніхто. Але хіба мені полегшає від знання, який саме російський матрос проштрикнув обох багнетом?
Шацькому в ту мить стало соромно. Зимою, на початку лютого, коли в Київ увірвалася більшовицька армія, кілька днів поспіль не припинялася різанина. Озвірілі солдати й матроси вривалися в помешкання, на які вказували прихильні до них двірники, й вбивали, вбивали, вбивали. Кошовий дізнався про це, коли весною нарешті поїхав до рідного міста з делегацією галицьких українців домовлятися з урядовцями УНР. Повернувся пізніше за інших, сірий, скупий на слова. Розповів тільки, що лишився гідно поховати маму й тата на Байковому цвинтарі. Й відтоді з головою занурився в справу чимшвидшого з’єднання Галичини з, як він казав, Великою Україною.
З точки зору Йозефа Шацького, займався всім – і нічим водночас.
Але думка дантиста з Кракідалів не має значення. Так само, як його біда. Попри це Шацький попросив хоча б не проганяти його. Кошовий розсипався у вибаченнях і запевнив, що старий вірний друг нічим йому не заважає. І, відправивши молебень за сином, Йозеф тепер щодня приходив на Шевську, тихо й непомітно вмощуючись на стільці й проводячи там більшу частину дня.
Естер стало трохи краще. Шацький доручив матір донькам, пояснивши свою щоденну відсутність нагальними справами. Тож дружина, найчастіше – в супроводі Риви, щодня навідувала Шмулеву могилу. Його поховали на єврейському кладовищі, яке було за шпиталем на вулиці Рапопорта.[11] Цвинтар був закритий, та Боярські, з яких походила Естер, мали тут поховання. Заможна родина дозволила собі щось на кшталт склепу, тож для Шмуля там місце знайшлося – пані Шацька наполягла.
Кожен переймався горем по-своєму.
Всяк божеволів, як міг.
Чи навпаки – рятувався від божевілля.
Той ранок не став особливим.
Хіба народу в конторі не було, і Кошовий без метушні заварив на спиртовці каву, міцну, справжню, не ерзац, до якого місто вже звикло за роки війни. Хто й звідки приніс її, Клим сам не міг пояснити.
– Розумієте, Шацький, вона одного разу знайшлася, – сказав, коли Йозеф поцікавився вперше.
Вловивши тоді в очах друга давно забуте сяйво, Кошовий вирішив не розбазарювати так щастя, а притримував каву спеціально для Шацького. Заварюючи в тих випадках, коли вони були самі або в конторі товклося менше народу, ніж зазвичай. Замість цукру з’явився сахарин, але тут давно смакували просто так, лише гіркоту. До того ж на підвіконні примостилася таця, в якій не переводилося дешеве, але все одно дуже доречне до кави печиво.
Джезва