У одному з переділів першого класу, втиснутий у кут між стіною і подушкою, дрімав сорокарічний чоловік міцної статури. Тьмяне світло лампи, що поволі цідилося крізь затягнену занавіску, освічувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятості довкола вузьких вуст. Він був сам, і ніхто не стояв на заваді його сонних роздумів. Тишу зачиненого купе перекреслював стукіт коліс під підлогою і мерехтіння газу в пальнику. Червоний колір оксамитових подушок навіював сонливість і діяв мов наркоз. М’який, податливий під пальцями пушок матерії приглушав відголоси, тлумив гуркіт шин, вгинався слухняною хвилею під натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрімали затягнуті на кілечках фіранки, похитувалися зелені сітки, розіпнуті під стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрівник перехилив утомлену голову на узголів’я і заснув. Випущена з рук книжка зісковзнула з колін і впала на підлогу; на оправі з делікатної, темно-шафранової палітурки виднівся заголовок: «Хвилясті лінії», поруч – викарбуване прізвище власника: Тадеуш Шиґонь….
У якийсь момент подорожній нервово смикнувся, розплющив очі і озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчі з’явилося здивування і спроба зорієнтуватися, мандрівник мовби не міг зрозуміти, де і чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмішка, і він вдруге поринув у сон.
На коридорі було чутно чиїсь кроки; двері рвонули, відсунули, і до купе зайшов кондуктор:
– Попрошу квиток.
Шиґонь навіть не здригнувся. Кондуктор підійшов і узяв його за плече:
– Вибачте – прошу пред’явити квиток.
Мандрівник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.
– Квиток? – перепитав недбало позіхнувши. – А у мене його ще нема.
– А чому Ви не купили його на станції?
– Я не знаю.
– За це мусите заплатити штраф.
– Штра-а-аф? Так, я заплачу.
– Звідки ви їдете? Певне, з Парижа?
– Я не знаю.
Кондуктор обурився:
– Як то не знаєте? Ви що, насміхаєтеся наді мною? Хто ж повинен знати?
– Менше з тим. Допустимо, я сів у Парижі.
– Куди я маю виставити квиток?
– Подалі звідси.
Кондуктор уважно глянув на пасажира:
– Я можу дати квиток тільки до Мадрида; там собі можете пересісти в довільному для вас напрямку.
– Мені однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тільки б їхати.
– Квиток я віддам трохи пізніше. Я мушу спершу розрахувати ціну разом зі штрафом.
– Добре, добре.
Увагу Шиґоня прикували лацкани кондукторового коміра із залізничними відзнаками: пара відірваних крил, уплетених в коло. Коли кондуктор з іронічною посмішкою рушив до виходу, Шиґоньові враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, він уже бачив не раз. Якийсь дідько підірвав його з місця і на прощання Шиґонь його застеріг:
– Вважайте на протяг!
– Спокійно, я зачиняю двері.
– Вважайте