Кожний день щиро обдаровував нас подіями; майже щогодини передавали через «волчок» (дірка в дверах) з камери до камери новину: вартовий побив до непритомности в’язня, там привели з «карантину» покаліченого, вчора стріляв «конвоїр» в шесту камеру й ранив двох, в 14-й викрили змову втечі, з 16-ї вночі забрали трьох до ГПУ й не вернули, в 3-й помер селянин від голодівки й т. ін.
Хоч ці новини були щораз страшніші й тримали в постійному напруженні весь Допр, проте, призвичаєний до крови, знущань, навіть до смерти, в’язень приймав їх доволі спокійно.
Не викликало особливого здивування, коли одного ранку ми застали голову Іванівської кооперативи Трохимчука мертвого; його арештували за «зрив» хлібозаготівлі, бо відмовився ходити по хатах і насильно забирати зерно; він не міг знести всіх страхіть Допру й уночі задушився власною торбою. Прибитим сумом провожали ми з вікна щовечірні мари з померлими в лікарні, без особливого реагування дивились на хворих у камерах. Не вражав такий факт, як голодування в’язнів; вони були в кожній камері, але здебільша залишалися без наслідків.
У нашій камері заявив голодівку Стеблина з Добрянки (сидів четвертий місяць, а на допит не кликали ні разу). Десять днів лежав він без ніякої уваги адміністрації. Лише одинадцятого дня прийшов лікар і став умовляти, щоб «зняв голодівку», бо «будєт хуже».
Щодня після того являвся він у дверях, щоб спитати, чи не помер Стеблина. На 12-й день хирлявий змалку Стеблина перестав рухатись, а на 14-й відняло йому мову. Від нього вже пахло мертвяком; до смердючого й чадного духу камерної тісноти додавались своєрідні пахощі людського тліючого тіла.
Ми зняли протест перед адміністрацією. Лише на 16-й день ледве-ледве дихаючого Стеблину винесли до допрівського околодку.
Всі переконані були, що Стеблина полегшив роботу чекістам – сам себе передчасно «розстріляв». Проте, ми помилились. Його взяли на штучний корм і через тиждень рівно «здорового» Стеблину привели знову до камери. Виглядав він, звичайно, гірше, як з хреста знятий, згорбатів, постарівся на років 15.
Хто знає, чи вернеться йому колишнє здоровля, бо три тижні, що з ним я прожив, ніяких ознак на поліпшення не було. Стеблина говорив по-дідівськи, крім теплої води, нічого не вживав з їжі, ходив – посувався, спираючись попід стіну, ні встати, ні сісти не міг. Напевне життя його знівечене навіки, бо ж не жарт – 16 діб нічого, крім води, в роті не мати.
Серед вражливих подій час наче скоро минав, але кожному остогидло життя допрівське, кожного гнітило, мучило незнання своєї долі, тому кожний жадав вийти з Допру якнайскорше, перемінити свій стан бодай на гірший.
Особливо гостро виявилось це бажання, як нас – старших арештантів, «зі стажем»[44], 2 – 4 місяців побуту в Допрі, перевели в «нижчі» камери, т. зв. «робочі».
Це були звичайні смердючі, глухі підвали, де за доброго часу, колишній власник теперішніх допрівських будинків, гандляр нафтою Зухман тримав смолу, дьоготь, нафту тощо. В часи, коли державні злочинці намножились, як