Завмерло село, прибите страхіттями…
Торкнулось це й учительства та інтелігенції. І тут почалось виловлювання «бувших», «підозрілих», «непевних». Видно було, що ГПУ добре знає «непевний елемент».
Що я в числі підозрілих – сумніву не було. Факти останніх тижнів це стверджували: комячейка зняла мою кандидатуру зі списку під час виборів до правління Робосу, скасувавши те, що пройшов я на виборах по всіх групових комітетах; не стояло чомусь моє прізвище в списку обраних на зборах вчителів міста 19 засідателів[33] до народнього суду, не зважаючи на те, що по більшості голосів мені належало третє місце; завідуючий агітпропу партійного комітету демонстративно зняв мою кандидатуру, сказавши мені, «что ето наше дєло», коли Окружний з’їзд висунув мене до складу Ради т-ва «Геть неписьменність»; дивно стало, що мене – секретаря редакційної колегії стінної газети, найактивнішого дописувача враз виключили зі складу редколегії і не приймали моїх дописів…
Мене нервувало, обурювало це ігнорування, явний похід на мою особу.
Відомості про труси, арешти, поглядання на те, як щодня гнали до Допру цілі гурти по 40 – 80 душ селян, підозрілі зиркання на мене знайомих комуністів та «авторитетних» безпартійних – заповідали небезпеку. Завідувач 9-ї школи – партійний недвозначно натякнув про мене на педраді, що «цього загадкового активіста скоро розвінчають». Треба було сподіватися «гостей», чи тікати з міста.
Не почуваючись до жодного злочину проти громадянства, я навіть в думці не мав будь-яких репресій щодо моєї особи. Проте… гірко помилився.
Вночі на 31 жовтня я схопився від гучного стуку рушницею в двері. Інстинктово відчув, що це ГПУ. Вибігла з другої кімнати перелякана дружина, хотіла щось ховати, але було ніколи та, власне, не було чого, хіба листи приятеля-засланця та пару книжок.
Переборов я в собі несвідомий страх і пішов відчиняти. Ввійшло мовчки двоє озброєних агентів – один рушницею, а другий револьвером – і подали мені наказ ГПУ на «обиск і арест».
Я навіть не здивувався, бо відомо було, що давно вже сидить у Допрі коло 30 вчителів.
Один з агентів пішов до спальні «порядкувати», розбудив дитину, що почала плакати, а другий став оглядати поличку з книжками.
– Пачему у вас всьо єті украінскіє кнігі?!
– Мій фах українська мова, – відповів я.
Агент скривив губу і став зиркати на стіни, де висіли портрети українських письменників, малюнки національно-українського змісту.
– Да, відно сразу, что ви служілі у Петлюри.
– А може помиляєтесь, – відказую.
– Ну, ето ми увідім! – процідив чекіст і став швидко переглядати та відкидати вбік книжки, перекинув