– Хто ж ти й звідки?
– Сірецький, з Соколівки селянин.
Зробили уважну чистку. Я був за прокуратора: випитував кожного, переглянув документи, переслухав арештованих дядьків, хто як хазяйнував на селі, й виносив присуд: 5 послали до Адама, 13 пустили на всі вітри, а 6 пристало до нас; чотири з них були добрими вояками, а два (між ними і Сірецький) втікли тієї ж ночі. Збіжжя й добро вернули селянам. За це нам дали 26 хлопців, 12 німецьких бомб та скриньку набоїв.
Вдало вивязались ми, ускочивши в пастку двох більшовицьких частин, що переходили з Вранглівського фронту на Польський. Вивідавши, де хто стоїть, вдосвіта нацькували пса на пса. Наша піхота показалась довгою лавою на горбі проти села, знявши пальбу й крик, а кіннота наскочила на сусіднє за горою село, обеззброїла варту й обстріляла. Червоні зійшлися в гарячій перепалці, аж поки полк не збив баталіону, в трупах пізнавши своїх. А ми в той час заскочили в село, розігнали обоз і повезли з собою 9 військових возів зі зброєю.
Маючи 60 шабель та 230 піхотинців, ми вільно оперували по південно-західній Київщині та суміжному Поділлю. Розгромили 6 волревкомів, знищили 4 волміліції, повішали кільканадцять чекістів, розпустили кілька десятків сільських самоохорон, розігнали комнезамську сотню, витопили в Ташлицькому болоті комсомольський тернівсько-теплицький жидівський курінь.
З тиждень возилися із загоном Чека в 5 кулеметів та 200 крісів. Не хотілось одвертого бою давати. Крутилися змією, наскакуючи несподівано. Доконати цей загін пастушки допомогли. За нашою намовою вони улаштували фальшивий сполох «бандитів три сотні підходить до села». 4 кінних залишили в ліску й попахкували з ручного кулемета; їм помагали й пастушки, а ми оббігли кругом села. Коли вся Чека вибігла за село в лаву, ми, за вказівками хлопчаків, пройшли селом і гаркнули так, що рештки Чека аж в Умані оглянулись.
За місяць активних операцій стероризували всю околицю, ні один агент носа не показував з міста, припинився всякий рух на селах, ніби радвлади й не було.
Та прийшли й нам чорні дні. Кинули на нас загін Котовського. Цілий тиждень він насідав по п’ятах. Тяжко було вивертатись перед кіннотою: приставали, заскочені по селах, хлопці розбігались, зникали в утечі по полях. Загін танув, деморалізація ширилась. А за Юрківкою сталась жахлива катастрофа.
Схопившись вдосвіта, виїхали за село й рівнялися з лісом, як звідтіль блиснули сотні шабель і з диким вигуком свиснули на нас. Не спам’ятавшись, кинулися врозтіч, хто куди бачив. А котовці настигали й сікли, як патиччя.
Я дрімав на задній хурі. Від хряску схопився й машинально летів у протилежний бік – через вал і полем на долину. За мною ще двох. У наш бік скочив кінний, та, на щастя, кінь в рові спіткнувся і збив мах вершникові.
Я не біг – летів: разом з ногами підкидалось серце, щоб осягнути єдиного спасіння – мочарів. Чверть гін, от ще горбок, долинкою, ще трошки, ще… Ураз позаду тупотіння, все ближче, все чутніше… Господи, дай сили, дай, ще…
– Стой, стой, бандіт, сток череп разможжу, стой… – і хльоснуло в повітрі, –