– Йо, німці фейст гонорові, а руські, оті більшовики, лише людей голодом морют.
– Бріхні то все, воне людям простем землю і роботу дают, бідакам помагают, бігме.
– Ніц з того доброго не буде, я вам скажу, слухайте мене, я була у верхах, то одна стара казала, шо фейст велека бура іде, і шо нікого не омене.
– Най Бог мелує, Богу молетисе треба, бо хіба нам мало біди принесла ота перша війна, коли москалі села наші грабували, а дівок ґвалтували, чоловіків у військо заберут, файно, а хто нас боронити тоді буде, хіба хлопчішя малі та діди старі.
Жінки на хвильку замовкли, поруч пройшла якась жінка і привіталась:
– Добрий день!
– Доброгоздоровєчка! – майже в один голос, із фальшивими усмішками на лиці, відповіли гуцулки. Жінка пішла далі. Вона несла у бесагах щось важке, зігнувшись і припадаючи на одну ногу. Прикривши роти долонями, майже пошепки, жінки продовжували обговорювати новини:
– Чуєте, а румуни оці, сараки, ніц не годні змінити, ніц, вони лише дітей малих годні у школі бити, щоб українською не говореле між собов, йо.
– Румуни ліниві і дурні, за першої нагоди чомодане в руки – і фурк, і вже собі у своїй Румунії, вони нас боронети не будут. Йо.
Поруч пройшла якась інша жінка, з Галіції:
– Слава Ісу! – привіталась вона.
– Навіки Богу! – пролунало у відповідь.
Жінка швидко зникла за поворотом.
– А поляке-католики гет нас не люблют, єк люди на Галіції се мучу. Румуни хоч одної віри з нами. Йо.
– Панотець сієнеділі на службі казав: якшо прейдут руські більшовики, то церкви усі позакревают, бо вони в Бога не вірют.
– Та де! Шо ве такє кажете. То ще коле у ту війну буле тут руські козаке, то усі до церкви ходеле, хрестелисе.
– Цей піп румунський фейст лєстий[14], такого розкаже.
– Йо.
– Ніц віри нема нікому, нікому не можна вірити, тільки Богу любенькому! – при цих словах жінка перехрестилась.
Здійнявся вітер, і ліс подав голос, зашумів, засвистів монотонно. Почався дрібненький дощ, і жінки почали розходитись.
– Це знов єк дощі будут йте тижнями – усе погниє. Якбе Бог дав сонечко, щоб хоч сіна встегли поробети.
Дорогою проїхала фіра, позаду неї бігла кобила з маленьким лошам. Жінка з сусідньої хати вибігла з путнею[15] збирати цінне коняче добриво, що лишилося на дорозі.
Небо над Марковою кичерою набувало інтенсивніших кольорів. Спочатку це не впадало так у вічі, було ледь помітно, але що далі – то воно ставало темніше, і вже за півгодини нагадувало води світового океану, що ось-ось заллють світ. Темні фіолетово-сині, аж чорні, хмари перекочувались по небу: наближалась буря. Повіяло холодом. На тій стороні, на Галіції, вже йшов сильний дощ, вітер посилювався, і ліс шумів ще сильніше. Анна Петришканова вибігла на двір з пасхальним кошиком і прикрикнула на дітей, що заворожено дивилися на кичеру:
– Юрій, Єлена, ану марш у хату! – малі були двійнятами, і скрізь ходили разом. – Хіба не бачите? Бура йде!
Малі побігли до хати. Перш