Уважно подивившись на перші міжкультурні експерименти 1960-х років, ви зможете побачити ознаки того, що елементи уявлень усередині методу базових емоцій підштовхували результати в напрямку образу універсальності. Із семи прикладів залучення до експериментів об’єктів дослідження з далеких культур чотири, що використовували метод базових емоцій, дали вагомі докази на користь універсальності, але решта три використовували вільне позначення й не продемонстрували ознак універсальності.
Ці три приклади, що суперечили концепції універсальності емоцій, були опубліковані не в профільних журналах, а лише як книжкові розділи – нижча форма публікацій у науковому світі – і цитуються геть нечасто. Як результат, чотири приклади, що підтверджують універсальність емоцій, розхвалені як прорив у дослідженні нашої глибинної людської природи й дали початок лавині майбутніх досліджень. Сотні наступних досліджень застосовували метод базових емоцій з примусовим вибором переважно в культурах, знайомих із культурними практиками та нормами Заходу, не ставлячи універсальність головною умовою в плані експерименту, але все одно вважаючи її доконаним фактом. Це пояснює, чому сьогодні багато вчених та представників громадськості абсолютно неправильно розуміють наявні дані про «емоційні прояви» та «розпізнавання емоцій» з наукової точки зору.
Який вигляд могла б мати сьогодні наука про емоції, якби хтось зробив інші висновки з тих перших досліджень? Уявіть собі звіт Екмана про його перші відвідини племені форе в Новій Ґвінеї:
Я просив їх вигадати якусь історію про кожен вираз обличчя [фотографію]. «Розкажіть мені, що відбувається зараз, що сталося раніше, змусивши цю людину продемонструвати такий вираз обличчя, і що станеться далі». Це було схоже на виривання зубів. Не знаю, чи то через труднощі перекладу, чи тому, що вони геть не уявляли, що я хочу від них почути або навіщо я прошу їх це зробити. Можливо, форе просто ніколи не вигадували історій про незнайомців.
Може, Екман і правий, але можливо також, що форе не розуміли або не приймали поняття «виразу» обличчя, яке передбачає наявність внутрішнього відчуття, що шукає виходу в наборі рухів обличчя. Не всі культури розуміють емоції як внутрішні психічні стани. Уявлення про емоції гімба та гадза, наприклад, схоже, більше сфокусовані на діях. Це також справджуєтсья для певних японських уявлень про емоції. Іфалуки з Мікронезії розглядають емоції як взаємодії між людьми. Для них гнів – це не відчуття люті, сердитий вигляд, стиснутий кулак чи гучний пронизливий голос (усе в межах тіла однієї людини), а ситуація, у якій двоє людей задіяні в якомусь дійстві – танці, якщо