Ситцеві фіранки, які Александра з Мевіс Джессап, розлученою декораторкою із «Дзявкучого лиса», почепили на вікна спальні, несли на собі великі пістряві візерунки з рожевими й білими півоніями. Складки на тих портьєрах утворювали з цих візерунків чіткі клоунські обличчя, злі, рожево-білі клоунські обличчя з невеличкими розрізами ротів; що більше дивилася на них Александра, то більше з’являлося таких зловісних клоунських облич – цілий хор із них посеред нашарувань півоній. Це були демони. Вони посилювали її депресію. Вона подумала про своїх крихіток, як ті чекають, доки вона вичаклує їх із глини, і вони здалися їй власними віддзеркаленнями – глевкими, аморфними. Скляночка чогось або пігулка зможе підняти її й надати форми, проте вона знала ціну цьому: за дві години буде ще гірше. Її сплутані думки манило, ніби чарівним човником і синкопічним торохтінням машин, до старого маєтку Леноксів та його мешканця – того темного принца, який забрав її двох сестер, ніби з прорахованою помстою їй. Навіть у його мстивості й мерзенності було щось, від чого можна відштовхнутись і влаштувати собі духовну зарядку. Вона жадала дощу, полегшення, яке принесе його шурхотіння десь там, вище пустоти її стелі, але, звернувши погляд до вікна, вона не побачила ніякої зміни в жорстоко чудовій погоді надворі. Клен біля вікна золотив шибки останнім відсвітом віджилого листя. Александра лежала безпорадна на своєму ліжку, прибита безупинною безглуздістю, що існувала у світі.
Добряга Вуглик прийшов до неї, внюхавши її сум. Його блискуче довге тіло, мерехтячи в широкому мішку собачої шкури, продріботіло через овальний килимок із переплетених ганчірок і без жодних зусиль заскочило на її провисле ліжко. Він стурбовано взявся лизати їй обличчя й руки, а тоді тицьнувся носом туди, де вона, заради зручності, розщібнула свої ствердлі від болота «левіси». Вона підняла блузу, виставивши ще більше свого молочно-білого живота, і там він знайшов наріст завширшки з долоню – невеличкий жорсткий горбик біля пупка, що з’явився