З деяким полегшенням Александра вирішила, що цей чоловік їй не подобається. Він напористий, грубий, та ще й базіка. Його покупка всіх її робіт у «Голодній вівці» – це ніби зґвалтування, і тепер їй доведеться пропустити нову партію через пічку раніше, ніж вона планувала. Тиск, який накладала його особистість, посилив її спазми, з якими вона прокинулась того ранку і які почалися на кілька днів раніше від графіка; це одна з ознак раку – збої в циклі. До того ж із заходу вона привезла з собою прикрий слід місцевого упередження проти індіанців та чикано,[23] а Дерріл Ван Горн, на її погляд, виглядав немитим. На його шкірі майже проглядалися чорні цяточки, ніби на півтоновому зображенні. Він обтирав свій рот волохатим тилом долоні, а його губи смикалися від нетерплячки, доки він обнипував її серце, шукаючи чесної та ввічливої відповіді. Ладнати з чоловіками – це робота, обов’язок, виконувати який вона вже надто розлінилася.
– Я не хочу бути новою Нікі де Сен Фаль, – сказала вона. – Я хочу бути собою. Сила, як ви висловились, походить з їхнього маленького розміру, що дозволяє взяти їх у руку.
Стугоніння крові змусило капіляри в її обличчі спаленіти; вона усміхнулася, бо була збуджена, водночас про себе вирішивши, що цей чоловік – пройдисвіт, сама лише видимість. Але тільки не його гроші; вони вже точно справжні.
Його очі були маленькі й вогкі та виглядали натертими.
– Так, Александро, але ж ким ви є? Не думаючи про велике, так і залишитесь маленькою. Ви не даєте собі шансу з такою старо-сувенірно-крамничною ментальністю. Я не повірив, почувши, як мало правлять за них – якісь паршиві двадцять баксів, – коли мова має йти за п’ятизначні суми.
Він по-нью-йоркському вульгарний, збагнула вона, й відчула жаль до нього, за те що потрапив у цю ніжну провінцію. Пригадала цівку диму, якою крихкою й хороброю виглядала та. Вибачливо спитала в нього:
– То як вам ваш новий будинок? Вже освоїлися?
Він сказав з ентузіазмом:
– Справжнісіньке пекло. Працюю допізна, ідеї приходять до мене вночі, а щоранку, десь о сьомій п’ятнадцять, приходять ці срані робітники! Зі своїми сраними радіо! Даруйте за мою латину.
Здавалося, він розуміє, що слід перепросити; ця потреба оточувала його, струменіла з кожного незграбного, надто поквапного жесту.
– Вам треба якось прийти й подивитися на те місце, – сказав він. – Мені бракує порадника. Все життя я жив у апартаментах, де все вирішують за тебе, а мій підрядник – засранець.
– Джо?
– Ви