Хтось явно йшов по його слідах. Хтось, хто хотів цей фільм. На думку не спадало жодного іншого кандидата, окрім його-таки працедавця. Вітмен стояв мовчки, і незнайомі затінені обличчя ворушилися в його свідомості.
– Я й гадки не маю, хто міг би бути в цьому зацікавлений, окрім мого клієнта.
– А ким може бути ваш клієнт?
– Боюся, це конфіденційно.
– Мені доведеться зателефонувати в поліцію, – нарешті сказала вона.
– Ви читали мемуари? Можете пригадати щось, що допомогло б мені в розслідуванні?
– Що ви хочете знати?
– Адресу, місце – будь-що. Також яку-небудь вказівку на те, що він робив записи, окрім уже відомих нам матеріалів.
– Я читала й перечитувала ці мемуари, месьє. Жодного фільму там не згадується. Вона, однак, згадує Карлайла Істроу. Він був добрим другом родини Секюлерів.
– Він був талановитою людиною.
– Істроу? Він був провідним скелелазом, скандальним поетом і подвійним агентом. Він навчав людину, яка згодом винайшла систему ракетних двигунів. Мав уплив на Гакслі, Даля і Флемінґа, на «Бітлз» і «Генезис», Оззі та Боуї, Сомерсета Моема та Гемінґвея.
– Він також намагався кілька разів викликати диявола, як я чув.
– Візьміть будь-яку сучасну окультну чи неоязичницьку систему поглядів, і ви знайдете його ім’я[13].
– Він був причетний до відзнятого Оґюстеном матеріалу? – спитав Вітмен.
– Якщо так, то я про це не знаю, – вона погортала кінцеві нотатки Вітмена. Змінила позу, схрестивши ноги, і Вітмен помітив звабливі форми під її шовковими панчохами.
– Здається, ваше розслідування зайшло в глухий кут, – усміхнулася вона. – Гадаю, нам слід ближче придивитися до единбурзьких зв’язків. Якщо існує якийсь слід, він там.
– Ми?
– Я пропоную вам свої послуги. Як партнерка, як союзниця.
– Я працюю сам.
– Гадаю, ви могли б скористатися моєю допомогою.
– Певно, що ні.
– Я можу згадати дещо з мемуарів.
– Зателефонуйте мені тоді.
Вона розсміялася.
– Ви дуже потайний, месьє Вітмен. Починаю думати, що ми з вами однакові, ви і я.
Він ворухнувся, щоб встати, і його очі невідривно зупинилися на вмісті її панчіх. Вона перехопила його погляд і яскраво всміхнулася, що не віщувало добра. Її зелені очі блищали, і Вітменові довелося зробити другу спробу. Якщо існувала така річ, як прадавня таємниця, уся вона була в її очах. Намагаючись зазирнути глибше в їхній вир, він ступив на незвідану територію.
Вона похитала головою, стала перед ним, розстібнула своє вбрання і переступила через нього. Стояла перед ним у панчохах і спідній білизні, ніби чекаючи, що він скаже їй зупинитися. А він міг лише дивитися на неї. Нарешті поклав руку їй на стегно і провів вище. Вона рухалася, мов кішка, наче її тіло навчилося долати гравітацію. Штовхнула чоловіка назад на канапу й осідлала