– Un moment![3]
Вони щезають у кімнаті, звідти кидають нам якусь одежину, і ми сяк-так прикриваємося. Тепер нам дозволено увійти. У кімнаті горить невеличка лампа, тут тепло та трохи пахне парфумами. Ми розгортаємо наші гостинці й віддаємо їх жінкам. У них блищать очі, зразу видно, що вони голодні.
А далі ми всі трохи знічуємося. Леєр на мигах запрошує їх попоїсти. Тоді вони знову жвавішають, приносять тарілки, ножі, й жадібно беруться до їжі. Кожен шматочок ліверної ковбаси, перш ніж його проковтнути, щоразу підносять на виделці вгору й милуються ним, а ми гордо дивимося на них.
Вони без упину торохтять щось своєю мовою, ми розуміємо дуже мало, але відчуваємо, що це приязні слова. Мабуть, ми здаємося їм іще зовсім молоденькими. Ота тонка чорнява гладить мене по голові й каже те, що завжди кажуть усі французькі жінки:
– La guerre… Grand malheur… Pauvres garçons…[4]
Я міцно тримаю її за руку й торкаюся губами долоні. Її пальці стискають мені обличчя. Вона нахиляється зовсім близько, мене бентежать її очі, ніжна смаглява шкіра й червоні вуста. Ці вуста вимовляють незрозумілі слова. Очей я теж не зовсім розумію – вони обіцяють більше, ніж ми сподівалися, йдучи сюди.
Поруч є ще кімнати. Коли ми проходимо повз них, я бачу Леєра, він упевнено й галасливо розважається з білявкою. Адже він уже знається на цьому. А я, я весь поринаю в якесь дивне почуття – незбагненне, тихе й водночас бентежне, і цілком віддаюся йому. У мені дивовижно поєднуються жага й бажання забутися. Голова в мене вже йде обертом, а тут немає нічого, за що можна було б ухопитись. Чоботи ми залишили під дверима, замість них нам дали капці, отож на мені немає нічого, що повернуло б притаманну солдатові впевненість і зухвальство: ні зброї, ні ременя, ні мундира, ні кашкета. Я поринаю в невідоме, хай буде, що буде, та все ж мені жаско.
Коли тоненька, чорнява замислюється, в неї рухаються брови, та як вона заговорить, вони стають непорушні. Часом вона не вимовляє слова до кінця, воно завмирає в неї на вустах або так, недомовлене, простягається наді мною, немов веселка, чи нескінченна дорога, чи блискуча комета.
Що я знав про це? А що знаю тепер? Слова цієї чужинської мови, з яких я ледве щось можу збагнути, присипляють мене, брунатні стіни напівосвітленоі кімнати розпливаються переді мною в сонній тиші, і тільки жіноче обличчя живе і сяє наді мною.
Яке дивовижно мінливе буває лице: ще годину тому воно було чуже, а тепер це сама ніжність, породжена темрявою ночі, життям і буянням крові, і все це променіє в тому обличчі. На всі навколишні речі падає відблиск цього проміння, вони невпізнанно змінюються, стають якісь незвичайні; я майже побожно дивлюся на свою білу шкіру, коли на неї падає світло лампи й прохолодна смаглява рука її лагідно пестить.
Як тут усе не схоже на ті борделі для рядових, що їх нам дозволяють відвідувати й де доводиться ставати в довгу чергу. Мені не хочеться їх згадувати, але вони мимохіть спадають на думку, і стає аж страшно, що я ніколи не позбудуся тих спогадів.
Нараз я відчуваю губи тоненької,