– Мамусю, ти її замовила? – запитала Даринка.
Її блакитні оченята насилу відірвалися від казкового танка.
– Звичайно, як завжди.
Марія усміхнулася та присіла на краєчок ліжечка. Дівчинка з насолодою випила воду.
– Смачно, – сказала вона і віддала склянку.
– Так, вода – це життя, – відповіла Марія.
– А коли ти й мене навчиш замовляти?
– Ти вже багато чого вмієш. Скоро і замовлянь навчишся.
– Швидше б.
Марія посміхнулася, обняла Даринку і погладила її по голівці. До кімнати зайшла бабуся Іванна. Марія підняла на неї очі.
– Мамо, мені вже час. Запізнююсь.
– То поспіши. Я посиджу з Даринкою. Ти випила ліки? – запитала вона дівчинку.
– Аякже! Смачно було!
– Чудово, люба!
Марія підхопилася з ліжка.
– Ну все, я побігла, повернуся увечері. Бувайте!
Вона поцілувала Даринку та Іванну і вийшла. Іванна сіла поряд із Даринкою та обняла її.
– Бабусю, а розкажи про наш рід.
– Я вже стільки разів розповідала, ти напам’ять знаєш, – посміхнулася жінка.
– Ну то й що, мені подобається слухати, ти так гарно розповідаєш.
Іванна замислилась, потім перевела задумливий погляд на Даринку.
– Ну добре, слухай. Всі наші пращури жили в Україні. Рід наш дуже-дуже давній. Ще в ті часи, коли люди вірили у великого бога Ярила, жили наші пращури. Тоді люди багато воювали. І от одного разу наш пращур, гарний та сильний чоловік, був поранений. Його привезли додому, але рана довго не заживала. І тоді його дружині наснився сон. До неї прийшла уві сні гарна жінка, одягнена у блакитне, неначе сяюче, вбрання, і звеліла набрати води із трьох джерел. А потім сказала їй замовляння, яке треба промовити над тією водою і після цього дати ту воду випити чоловікові. Прокинувшись, жінка так і зробила. І її чоловік одужав. От із тої пори у нашому роду всі жінки народжуються знахарками.
Даринка мрійливо подивилася на промені, що виблискували на стіні.
– Я теж буду гарною знахаркою! Я буду добре навчатися!
– Так, люба, ти будеш чудовою знахаркою!
Іванна обняла та поцілувала Даринку.
Фантастичні тіні на стінах та підлозі продовжували рухатися у своєму казковому танку…
Промені миготіли і блимали, гаптуючи стіну дивовижними візерунками, стрибаючи з полотна на полотно та наповнюючи уяву чудернацькими образами. Люди ходили по галереї, повільно переміщуючись уздовж стін та роздивляючись картини.
Марія стояла біля однієї із картин та розмовляла з власницею галереї Катериною, своєю давньою подругою. Несподівано погляд Марії вихопив із натовпу дивну постать чоловіка років шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотняні штани, з палицею у руці. Його чорні очі пильно дивилися на неї. Раптом сонячний промінь впав на його перстень. Він зблиснув, наче вогник, і Марія на секунду замружилась. Коли вона відкрила очі, чоловіка вже не було. Жінка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спіймати мить, яка невтримно вислизала від неї, але все