– Чого бажаєте, юначе? Любовний лист, клопотання, прохання до котрогось із високих достойників, коротка звістка родичам про добре здоров’я?
Вуличний письменник, наче священик, що чекає на сповідь, визирав із дерев’яного будиночка, у якому я заховався, і дивився на мене з палким бажанням прислужитися. На табличці, прибитій над віконцем, було написано:
Літератор і мислитель
Написання любовних листів, петицій, заповітів, віршів, інвектив, поздоровлень, прохань, повідомлень, гімнів, дипломних робіт, клопотань, заяв та інших творів у будь-якому стилі й мелодиці.
Одне речення – десять сентимо (римування за додаткову плату). Удовам, інвалідам і дітям – знижки.
– То що скажете, юначе? Може, любовне послання, від якого спідниці у вродливиць на порі просякнуть жагою кохання? Я зроблю для вас спеціальну знижку.
Я показав йому обручку. Письменник Освальдо незворушно стенув плечима.
– Настали нові часи, – заперечив він. – Якби ви знали, скільки одружених чоловіків і заміжніх жінок навідуються сюди…
Я перечитав оголошення, і в пам’яті щось ворухнулося, але що саме, я не міг зрозуміти.
– Здається, я десь чув ваше ім’я…
– У мене бували й кращі часи. Можливо, тоді.
– Воно справжнє?
– Nom de plume[9]. Митець обирає собі ймення відповідно до свого призначення. У моєму свідоцтві про народження записано: «Хенаро Ребольйо», але хто ж довірить компонувати любовні послання людині з таким іменем… Отож, що скажете на мою спеціальну пропозицію? Бажаєте надіслати листа, сповненого пристрасті й жаги?
– Якось іншим разом.
Вуличний письменник безнадійно зітхнув. Потім, простеживши за моїм поглядом, він зацікавлено наморщив чоло.
– Стежите за кульгавцем, еге ж? – промовив він.
– А ви його знаєте?
– Ось уже тиждень, як він проходить тут щодня, зупиняється перед вітриною ювелірні й розглядає прикраси, мліючи так, неначе замість каблучок і намист там виставлено дупу Красуні Доріти[10], – пояснив письменник.
– Ви з ним розмовляли?
– Нещодавно один мій колега переписував начисто листа для нього: цьому дивакові бракує пальців…
– А хто саме? – запитав я.
Вагаючись, письменник поглянув на мене. Він побоювався втратити потенційного клієнта, якщо відповість мені.
– Луїсіто. Його будка навпроти, біля музичної крамниці «Каса Бетховен». Хлопчина з обличчям семінариста.
На знак вдячності я запропонував письменникові трохи грошей, але той відмовився.
– Я