Янина розгубленість швидко поступилася гострому невдоволенню.
– Це що таке?!
Марк відсунув тарілку з кашею та підхопився. Чорна хвиля спала, зі щік на шию поповзли червоні плями – він сам не знав, що це таке.
– Мені треба до школи, – зіщулившись, зронив хлопець.
– Стій! – гукнула Яна.
Марк не послухався і, ще дужче втиснувши голову між пліч, вискочив із кухні.
Яна штрикнула роздратованим поглядом чоловіка.
– Чому ти мовчав? Він же твій син також!
– Я не… – Віктор розвів руками, а потім повернув голову до коридору і гримнув: – Марку! – голосно, проте непереконливо. Марк не озвався. Момент було втрачено, і вони обоє це розуміли.
На кілька секунд у кухні стало тихо.
– Він не поїв, – зрештою тихо промовив Арсен.
Яна звела брови.
– Ви не чули, яким тоном він розмовляв зі мною?
Арсен махнув рукою.
– Та годі тобі! Він ходив до якоїсь дівчини. До однокласниці чи до когось із паралельного класу. І не хоче в цьому зізнаватися.
– Ходив до дівчини? – Яна ледь наморщила носа, ніби здогадка про те, що її син може «піти до дівчини», обпекла її нутрощі.
– Якщо це тебе аж так непокоїть, я випитаю в нього, до якої саме, хоча не думаю, що в цьому є потреба.
– Марк ходив до дівчини? – перепитав Віктор.
Арсен підніс до носа чашку з кавою, втягнув ніздрями кислуватий запах, зробив невеликий ковток. Загалом невістка йому подобалася – зважаючи на відсутність підтримки Віктора, вона непогано давала раду онукові, – проте було дещо, що дратувало: приготована Яною кава незмінно скидалася на відвар із кам’яного вугілля. І все було б не так погано, якби щоранку, сідаючи за стіл, це не нагадувало Арсенові про те, яку запаморочливо смачну каву готувала його Бібі. Він досі так про себе називав дружину. Слово причепилося до язика давно, ще в 70-х, коли Грозан проходив строкову службу старшиною 2-ї статті на одному з кораблів 8-ї Тихоокеанської ескадри, що курсувала біля берегів Танзанії. Бібі – так на суахілі шанобливо звертаються до літніх жінок. Очевидно, що вживати Бібі стосовно дружини Арсен узявся на кілька десятиліть пізніше, наприкінці 90-х, коли на ролкерах «Höegh Autoliners» почав ходити до портів Дар-ес-Саламу чи Момбаси[5]. На початку 2000-х, коли Арсену та його Валентині перевалило за п’ятдесят, напівжартівливе Бібі приклеїлося до останньої. Втім, Бібі не ображалася, їй це навіть подобалося.
Сьогодні Янина кава була звично препаскудною, тож дідове принюхування виявляло не так бажання насолодитися терпким ароматом, як притлумлене роздратування. Арсен зиркнув на Віктора і подумав, що міг би поділитися із сином припущеннями стосовно того, що Марк робив у тієї дівчини, та припустив, що це, напевно, не сподобається онукові. Він так і не відповів.
Тим часом Марк, нашвидкуруч одягнувшись, прошмигнув повз кухню й, тихо причинивши двері, вислизнув із квартири.
– Я поговорю з ним після школи, – мовив Віктор.
«Не