– О’кей, і що? Це ж не означає, що ліфт не поїде, якщо кнопку натиснути без пасажира та із зачиненими дверима, правда?
– Правда.
Дід продовжив:
– Тоді я почав думати так: як ліфт дізнається, що в ньому людина? Ну, це просто. У підлозі передбачено датчики; коли пасажир заходить, його вага створює тиск на підлогу, датчики спрацьовують, і якщо зафіксоване ними значення перевищує певну величину, програма вважає, що в кабіні хтось перебуває. Розумієш?
– Ага.
– Я спробував зняти тиск із підлоги, впираючись руками й ногами в стіни під час руху ліфта. Кабіна в нас не дуже широка, тому я зміг протриматися… Чого ти іржеш, парнокопитний? Що я такого сказав?
Заливистий Марковий сміх розлетівся під’їздом. Таке навіть уявити було важко: шістдесятисемирічний Арсен, розкарячений, як павук, між стінами ліфта.
– Припини реготати, – з незворушним виглядом виголосив дід. – У не дуже застарілих ліфтах це спрацьовувало. У будинку, де жили ми з Бібі, всілякі шмаркачі так ховалися в кабіні: ставали на металевий плінтус, що тягнувся по периметру (цього було достатньо, щоб зняти вагу з датчиків), чекали, поки двері зачиняться, а потім лякали тих, хто викликав ліфт. Хоча я зразу зрозумів, що з нашим ліфтом таке не пройде, наш інакший. Стіни жорстко з’єднано з підлогою, бо тиск однаково передавався на датчики. Коротше, я протримався секунд п’ять, і ліфт продовжував їхати. Тому знайти відповідь на твоє запитання не так легко. Спершу нам треба натиснути кнопку, коли в кабіні є вага, а потім, коли двері зачиняться і ліфт поїде, що-небудь зробити, щоб ця вага з кабіни зникла.
Арсен говорив так, мовби вони планували складати в ліфті прилад для телепортації. Марк удруге, тепер уже з недовірою озирнув купу розкиданих на клейонці речей.
– І що ти придумав?
– Ти розрізав? – Дід тицьнув на пляшку в онукових руках. – Уставляй більший обрізок у менший. Заштовхуй, отак, щоб ніби як подвійне дно було… Добре… А тепер примотай скотчем. Міцно обмотуй, не шкодуй скотчу, щоб гарно тримало.
Марк устромив пляшки одна в одну – дно до дна – і з дідовою допомогою зафіксував місце з’єднання скотчем. Потому Арсен шилом проколов дві дірки з боків нижньої пляшки, просунув крізь них алюмінієвий дріт і закріпив кінці дроту на штативній головці. Тринога з витягнутими опорами підносилася над підлогою на півтора метра. Арсен обрав таку довжину дроту, щоб розрізана пластикова пляшка з подвійним дном вільно оберталася у вертикальній площині під штативною головкою.
– Тепер слухай, що твій дідо придумав, – облизавши губи, мовив він. – Спочатку ми з’ясуємо мінімальну вагу, на яку реагує ліфт.
– Міг би глянути в Інтернеті, – перебив його онук.
– Як такий розумний, то міг би глянути сам, – пробурчав Арсен. З Інтернетом дід не дуже ладнав. – Може, заодно вичитав би, чи ліфти порожні їздять. – Марк усміхнувся й відвів очі. Арсен правив далі: – Я прикинув, це десь двадцять п’ять кілограмів. Не більше як тридцять. Ти почав кататися сам, щойно тобі виповнилося вісім. Саме тому я приготував три