Але потім пролунали два голоси, один з них тихий.
– Нема нічого, – сказав гучний голос.
– Ти коли-небудь ходив полювати, – сказав тихіший голос, хрипкий, наче він щойно відкашлявся. – Заткнися, йолопе.
Їх було двоє. Двоє чоловіків. Либонь, вони стояли на дерев’яній палубі, що нависала над вольєром. Це означало, що їх відокремлював від неї та Лінкольна паркан заввишки в дванадцять футів та маса валунів, у які вона впиралася спиною.
Вона не могла не намалювати їх собі, орієнтуючись на кілька почутих звуків. Тихий голос нагадав їй високого хлопця в класі математики в її середній школі. Він був надзвичайно гарний, але зазвичай перебував під кайфом, і його волосся завжди було зачесане назад й недбало підстрижене. Він ніколи не озивався, доки до нього не зверталися, а якщо вчителька кликала його, то вона, мабуть, помічала, що він дивиться у стелю або зашнуровує свої черевики, в якомусь розумінні, агресивно нехтуючи урок, і місіс Вінсон горлала його ім’я гострим і роздратованим голосом і ставила йому якесь специфічне запитання, відповіді на яке він не мав би знати, але він її знав, щоразу в таких випадках. Він ніколи не пропускав жодного запитання й завжди говорив дещо тихо, тож треба було напружувати слух, аби почути його, але ви завжди напружували слух, бо відбувалася постійна, невизнана боротьба між ним і місіс Вінсон, яка намагалася спіймати його на незнанні й ніколи не ловила.
– Якщо немає нікого… – сказав голос, який хотів, щоб його чули…
– Немає тварин.
– То це не означає…
– Тварин більше немає.
Того, що говорив гучно, вона уявляла, як людину з надмірною вагою, й припускала, що його голова надто велика для його тіла. Сорочка не заправлена в штани, пальці короткі й товсті. Різновид людини, яка відчуває, що вона не відповідає своєму призначенню й докладає зусиль, щоб відповідати, але робить тільки гірше.
Вона не уявляла їх собі арабами, хоч думала на цю тему, звичайно. Але вони не здалися їй терористами такого штибу. Їхні голоси звучали, як голоси молодих і огидних білих чоловіків – і вона не певна, що це робить їх більш чи менш небезпечними, аніж фанатики джихаду.
Вона почула, як відчинилися ще одні двері, ті, які вели до орангутангів. Почувся слабенький шум від Лінкольна, коли він повертав головою, певно, зараз він промовить її ім’я – «Мамо», слово, яке майже перетворилося на її ім’я – і вона тихо цитькає на нього, скуйовдивши йому волосся, й він не озивається, але вона замислюється, як довго триватиме його мовчання.
Його тенісний черевик впирався в її стегно.
Листок розгойдувався геть аж повільно на павутині, і їй хотілося, аби він зовсім перестав гойдатися,