Політики (і журналісти), котрі намагаються виправдати недолугі, явно провальні дії влади, псевдореформи, шукають для цього якісь аргументи, нагадують тих критиків і літературознавців, котрі намагалися хвалити слабеньку поемку-казку Максима Горького «Дівчина і смерть». Колись наприкінці двадцятих чи на початку тридцятих років Йосиф Сталін зробив на виданні цієї казочки напис: «Девушка побеждает смерть. Эта вещь посильнее „Фауста“ Гете». Чи то через свої своєрідні, прикладні погляди на літературу не зміг оцінити, чи вирішив зробити приємне Горькому, який щойно повернувся у СРСР. Чи надумав посміятися над ним, а заодно над тими, хто не зможе обійти такої високої сталінської оцінки і муситиме якось її виправдовувати. І виправдовували, і писали хвалебні статейки, і вигадували казна-що аж до смерті Сталіна. Одні тому, що хотіли заслужити, урвати за похвалу слів вождя щось і собі, і часто уривали, інші – просто зі страху. А потім враз замовкли, наче не було такого твору й напису Сталіна.
Моєму колишньому колезі-журналісту людське життя нагадує листок, що, відживши свій вік, падає на землю. Іншому знайомому життя нагадує подорож у темряві на машині з вимкненими фарами. А ще одному – політ птахів, які мусять приземлитися. А Шекспірові воно нагадувало бурмотіння ідіота, незрозуміле й сповнене люті й шалу. Але ж які глибокі твори він створив про це бурмотіння, про цей шал! Та й хтось же помічає, як падає листок. Хтось милується польотом птахів. І навіть всі ці вислови нагадують – людина таким чином осмислює своє життя. І життя інших. Різноманітне й коротке.
Травинка
Я не раз міркував: з чим порівняти те, що ми називаємо безсмертям нашої душі? Особливо важко стало знайти визначення після того, як в результаті довгих, напружених і болючих роздумів я дійшов висновку, що після смерті людини її мозок просто вимикається, наче комп’ютер, який своє відпрацював і остаточно зламався. Або господар вирішив, що він придбає іншого, кращого, досконалішого, а цей вже йому не потрібен. Разом із комп’ютером (як і мозком) гине маса всілякої інформації, яка була в ньому. Частина її, очевидно, потрапить у новий комп’ютер (якщо потреба в ньому буде), частина пропаде. А уявімо, що власник комп’ютера раптово помирає, як недавно помер один наш письменник. Переходив вулицю – бац! – і впав, сповнений планів і задумів, турботою про дачу, яку облаштовував. Лікарі «швидкої», котрі, треба сказати, прибули цього разу оперативно, даремно хвилин сорок намагалися завести його двигун – серце, що раптом відмовило.
Де ж ділася інформація з його персонального комп’ютера? Мається на увазі й справжній, а не умовний прилад, і комп’ютер-мозок. Зникла, окрім тієї, якою до своєї смерті встиг поділитися з іншими людьми?..
– А як же за такого визначення з душею? – спитаєте ви. У самому запитанні найбільше людське прагнення – безсмертя.
І