Сьогодні Мак-Гіл поклав перед Казаном миску сала з висівками, і враз усмішка на його обличчі змінилася виразом глибокого здивування. Казан вишкірив зуби й загарчав самою серединою. Шерсть у нього на спині наїжачилась, м’язи напружилися. Професор мимоволі розвернувся. Позаду нього тихо стояв і дивився на Казана Сенді Мак-Тріґер, що насмішкувато кривив губи у брутальній посмішці.
– Даром тратите час, сьо’о вже не приручити, – прорік він, а тоді допитливо блиснув очима на професора й додав: – Коли їдете звідси?
– З першим морозом, – відповів Мак-Гіл. – Уже скоро. Хочу приєднатися до загону сержанта Конроя у Фон-дю-Лаці до початку жовтня.
– А ви до Фон-дю-Лака – сам? – поцікавився Сенді. – Чо’о б вам не взяти ше провідника?
Маленький професор розсміявся.
– Навіщо? – спитав він. – По річках Атабаски я плив із добрий десяток разів і знаю цей шлях не гірше, ніж Бродвей. До того ж люблю побути на самоті. Та й плисти нескладно: усі струмки течуть на північний схід.
Сенді дивився на доґа, стоячи спиною до Мак-Гіла. Радісний блиск на мить спалахнув у його очах.
– Псів берете?
– Так.
Сенді затягнув люльку й заговорив з очевидною зацікавленістю.
– Либонь, купу грошей вартують сі ваші поїздки, так?
– Моя остання подорож обійшлася в сім тисяч доларів. Ця коштуватиме п’ять, – сказав Мак-Гіл.
– Трясця його! – здихнув Сенді. – Тримаєте стільки грошви при собі? Не боїтесь? Хтозна, шо може статися…
Маленький професор у той час дивився в інший бік. Безтурботність на його лиці як рукою зняло. Сині очі стали на тон темнішими. На мить на вустах заграла тверда посмішка, та Сенді її бачити не міг. Однак, розвернувшись, він знову весело сміявся.
– Та я дуже чутко сплю, – сказав Мак-Гіл. – Уночі мене можуть розбудити навіть тихесенькі кроки. Я прокидаюся від людського подиху, коли знаю, що треба бути напоготові. А крім того… – і він вийняв із кишені синьо-сталевий