– Вітаю, Фіксе, – простягаючи руку для вітання, промовив заступник окружного прокурора Альберт Казенс, одягнений у костюм із краваткою.
– Привіт, Але, – відповів Фікс, сумніваючись, чи того й справді називають Алом у повсякденному спілкуванні. – Я радий, що ти зміг прийти.
Він трохи заміцно потиснув простягнуту йому руку і впустив гостя до будинку.
– Я зовсім ненадовго, – заявив Казенс, прискіпливо оглядаючи юрбу гостей, немовби підозрюючи, що для нього може не знайтися місця.
Вечірка вже йшла на спад, більшість маленьких трикутних канапок зникла з таць, як і половина печива. Скатертина на столі під чашею з пуншем була мокрою та рожевіла плямами.
Фікс відступив у бік, щоб дати гостеві дорогу.
– Проходь, будь ласка, – запросив він.
– Я не міг не прийти.
Ще й як міг, адже на хрестинах у церкві його не було.
З окружної прокуратури Фікс запросив лише Діка Спенсера. Дік сам колись був копом, навчався в юридичній школі на вечірньому відділенні, зробив кар’єру в прокуратурі, нічим не підкреслюючи своєї зверхності у ставленні до колег. Не мало ніякого значення те, що Дік їздив на відомчому автомобілі прокуратури, чи те, що йому доводилося виступати перед суддею, – ніхто не сумнівався, звідки він вийшов. Що ж до Казенса, то тут була зовсім інша справа: той був юристом, як і всі інші – окружні прокурори, юристи з центрального поліційного департаменту, експерти – свої хлопці, якщо їм щось від тебе треба, але ніколи не запросять звичайного поліціянта випити разом; а якщо таке трапляється, то лише тому, що вони вважають, що той від них залежить. Окружні прокурори – це ті, хто смалить твої цигарки, не маючи власних, бо вони, мовляв, намагаються кинути палити. Справжні копи – ті, що товклись у вітальні та в їдальні або висипали на двір за будинком під мотузкою для сушіння білизни, напнутою між двома апельсиновими деревами, – не намагалися кинути палити. Вони пили холодний чай, змішаний з лимонадом, та смалили як паровози.
Альберт Казенс простяг пакунок Фіксові, той заглянув усередину. Там була пляшка джину, дуже велика. Інші принесли на подарунок молитовники, перламутрову вервицю для розарію чи кишенькову Біблію у білій дитячій обкладинці з позолоченим обрізом сторінок. П’ятеро колег, точніше їхні дружини, скинулися й купили синій емалевий хрестик на ланцюжку з малесенькою перлиною в центрі, дуже гарний, на майбутнє.
– Ну, то в тебе хлопчик та дівчинка?
– Дві дівчинки.
Казенс стенув плечима:
– Що тут вдієш?
– Та нічого, – відповів Фікс і зачинив двері. Беверлі наказала йому залишити двері відчиненими, щоб провітрити приміщення. Це ще раз доводило: вона зовсім не розуміється на браку гуманності в чоловіків. Немає значення, скільки людей у тебе вдома, – ніхто не залишає дверей житла навстіж.
З кухні визирнула Беверлі. Між ними було щонайменш тридцять чоловік – увесь клан Мелоїв, усі Де Матеос, кілька хлопчиків-прислужників із церкви, що порпалися в залишках печива, – та Беверлі не можна було не помітити. Ще б пак, у тій жовтій сукні!
– Фіксе! – покликала вона, намагаючись перекричати гамір, що панував навколо.
На її поклик першим повернув голову Казенс, і саме Казенс кивнув їй у відповідь.
Мимоволі Фікс випростався, але момент уже було згаяно.
– Почувайся як удома, – сказав він заступникові окружного прокурора і вказав на групу детективів, що юрмилися за розсувними скляними дверима, все ще у піджаках. – Ти тут багатьох знаєш.
Можливо, то була правда, а може і ні. Казенс напевне не знав господаря дому. Фікс повернувся, намагаючись пройти крізь юрбу гостей, і ті розступилися, пропускаючи його, поплескуючи по плечу, ручкаючись і вітаючи. Він намагався не наступити на дітлахів, що гралися на підлозі їдальні, вдаючи із себе тигрів: кралися та повзали під ногами у дорослих; серед них була і його чотирирічна