– Ну… та. А шо? Тобі вона також небайдужа?
– Та нє, мені вона пофіг. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.
У принципі, я знав це й без нього.
– І ше, – вів далі він. – Я думаю, що я – гомік.
Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофігістичне.
– Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась… Але сам знаєш, яка вона дура: «А ти то, а ти сьо… Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас». Про таких Дзвінка говорить: «Усі люди – як люди, а я красіва, як багіня».
– Скрушно… А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?
– Ну, як би тобі пояснити… трахнути якусь я ніколи не проти… але вони всі ДУРИ… Трахнути й любити – то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем… І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати… Ну, шо? Хіба знаєш таку?
– Дзвінка?…
– Вона читала тільки «Екзотичні птахи та рослини». Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.
– І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?
– Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?
Я знизав плечима, мовляв, «мені таке не смакує».
– Хлопці – воно досить непогано, – пояснив йому свої вподобання. – Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку – це вже, знаєш, попахує збоченством.
Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:
– Ну що ж, гомік – значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя й Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Усе залежить від середовища.
Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину: він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.
– Принаймні, – сказав я по хвилі роздумів, – там ти не зустрінеш Фєді.
– Фєдя… Фєдя… Усюди Фєдя. Мене вже це дістало… До речі, старий, а шо тобі заважає знятися й поїхати до Львова до кінця канікул?
– Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, – від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.
Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно,