Таємна історія. Донна Тартт

на зустріч, аж тут до поштового відділення із труднощами, спираючись на ходунки та всміхаючись на всі тридцять два, зайшов товариш Роланда – доктор Бленд. Блендові (прізвище вимовлялося по-французьки гугняво) було під дев’яносто років, останні п’ятдесят із яких він викладав курс під назвою «Інваріантні підпростори»,[33] що славився не тільки своєю монотонністю й незбагненністю в її буквальному розумінні, а й підсумковим випробуванням, яке, скільки всі навколо пам’ятали, складалося з одного й того самого загального питання обсягом у три сторінки. І відповідь на нього завжди була «так». Цього цілком вистачало для того, щоб скласти екзамен з інваріантних підпросторів. Складно уявити, але доктор Бленд мав славу ще більшого патякала, ніж доктор Роланд. Разом вони справляли враження супергеройської пари родом із коміксів, непереможного та нездоланного альянсу занудства й дурноляпства. Я пробурмотів якесь вибачення й утік, залишивши їх на самоті з власною проникливою риторикою.

      Розділ 2

      Я сподівався, що в день нашого з Банні обіду погода стоятиме прохолодна, адже мій найкращий піджак був із темного кусючого твіду, та коли я прокинувся недільного ранку, то побачив, що надворі пече й ставатиме тільки жаркіше.

      – Смалитиме немилосердно, – проказав мені прибиральник услід. – Усе ж таки бабине літо.

      Піджак був дуже красивий, з ірландської вовни, сірий, із цятками кольору зеленого моху; я придбав його в Сан-Франциско, витративши все до цента, що заробив на літніх підробітках. Ось тільки для теплого літнього дня він здавався заважким. Я натягнув піджак і рушив у ванну поправити краватку.

      Мене геть не тягло на розмови, тому Джуді Пуві, котра чистила зуби над раковиною, стала неприємним сюрпризом. Джуді Пуві мешкала за кілька кімнат від мене і, здається, вважала, що коли вона родом з Лос-Анджелеса, то ми повинні мати чимало спільного. Вона часто переслідувала мене в коридорах; постійно виманювала танцювати на вечірках; кільком дівчатам заявила, що затягне мене в ліжко, щоправда, не в таких витончених словах. Джуді носила дикий одяг, фарбувала волосся в сивуватий колір і водила червоний «корвет» із каліфорнійськими номерами, на яких було написано «Джуді П.» Розмовляла голосно й часто зривалася на вереск, який бринів по всьому корпусу, немовби крик моторошної тропічної пташини.

      – Привіт, Річарде, – озвалася вона і смачно сплюнула пасту в рукомийник. На ній були обрізані джинси з химородними, скаженими візерунками, намальованими на них широким фломастером, і спандексова майка, що лишала відкритим атлетичний підкачаний прес.

      – Привіт, – узявся я за краватку.

      – Чудово виглядаєш.

      – Дяки.

      – Зібрався на побачення?

      – Що? – я відвернувся від люстерка й поглянув на неї.

      – Куди зібрався, кажу?

      Тепер мене її розпитування вже не дивували.

      – Вибрався пообідати.

      – З ким?

      – З Банні Коркораном.

      – Ви знайомі?

      І знову я розвернувся подивитися на неї:

      – Типу того. А ти з ним?

      – Звісно. Ми з ним ходили на історію мистецтва.