Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра

небо, що велить мені доля, чого вимагає розум і до чого, кінець кінцем, я сам прагну з вольної моєї волі, бо хоть і знаю я всі незліченні труднощі, зв’язані з мандрованим рицарством, та знаю ж і незмірні блага, що через нього досягти можна; а ще знаю, що стежка чесноти вельми вузька, а шлях пороку широкий і розлогий, знаю, що неоднакова в них мета й межа, бо той широкий і розлогий шлях пороку веде до смерті, а та вузька й терниста тропа чесноти – до життя, і то життя не дочасного, а довічного; а ще знаю, що, як сказав наш великий кастильський віршник:[30]

      Важка, терниста, кремениста путь

      Веде до осяйних висот безсмертя, —

      Інакше їх не можна осягнуть.

      – Лишко моє тяжке! – вигукнула небога. – Мій дядечко до всього ще й поета! Усе ж то він знає, все вміє; я певна, що якби ви пішли в муляри, то вам добрий дім ізмурувати було б, як іншому клітку змайструвати.

      – А що ти думаєш, небого, – сказав Дон Кіхот. – Якби оці рицарські помисли не володіли неподільно всією моєю істотою, не було б такої речі, що б я її не зробив, не було б такої цяцьки, що б я не змайстрував своїми руками – чи клітку, то й клітку, чи копирсалочку до зубів, чи що завгодно.

      У цей час хтось стукнув у двері; як спитали, хто там, на відповідь почувся Санчів голос. Упізнавши його, ключниця втекла мерщій з кімнати, такий той чоловік був їй осоружний. Двері Санчові одчинила небога, а Дон Кіхот прийняв його з розкритими обіймами; вони замкнулися вдвох у покої, і між ними завелася розмова, не менш цікава, ніж перед тим була.

      Розділ VII

      Про що говорив Дон Кіхот із своїм зброєносцем та про інші преславні події

      Побачивши ключниця, що пан замкнувся із Санчом Пансою, одразу дорозумілась, про віщо в них мова буде – радитимуться, ясна річ, як у похід утретє вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець і однедавна приятель її пана потрафить одраяти його од того нерозважного заміру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздріла його ключниця, зразу бухнула йому під ноги, задихана й впріла. Постерігши її вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:

      – Що з вами, пані господине? Що вам оце такого подіялось; що на вас образу немає?

      – Та мені то нічого, паночку мій Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.

      – А чого ж його рве, пані господине? – спитав Самсон. – Може, з’їв чогось, то йому завадило?

      – Та ні, – одповіла ключниця, – не так ірве, як ви гадаєте, а пориває, кажу, йому душу знов ота божевільна думка: хоче він, бакалярчику мій годний, ізнов у світи рушати, це вже буде втретє, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослі ледве живого та теплого після кийового бою; вдруге на підводі з волами, та ще й у клітці – він усе казав, буцімто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рідна мати була б не впізнала: худий-худющий, тільки