Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дівчина продовжила:
– У нашому світі, світі мистецтва, чи, точніше, шоу-бізу, не все так просто. Успіх часто залежить не від таланту. Не від щасливого випадку чи розташування зірок. А всього лиш – від одного-єдиного телефонного дзвінка. Причому він може як вивести на олімп, так і знищити. Ольга це прекрасно розуміла. Якщо не відповість – завтра може втратити місце. А пробитися до цього колективу було одним з її стратегічних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертілося в них…
– Що ж ти чудиш, неандертальцю, – вирвалося в Лисиці, коли водій «Інфініті» підрізав «АSX». Богдан саме хотів припустити до розвороту на Коцюбинське. – Вибачте…
– Десь близько чотирьох років тому, – продовжувала Дарина, кивнувши з розумінням, – Оля вийшла за Довганя заміж. Говорила, що покохала. Але я вірила не надто. Хоча… Цілком могло бути. Вона, знаєте, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й він цілком ще зберігав форму… Завжди імпозантний. Презентабельний. Косметичні салони. Процедури…
Після весілля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителів». Представників «вищого світу». Стрімко ввійшла в їхнє непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це її ще дитяча мрія. Загалом, різко стартувала, подруга… Зустрічатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи ніяк не клеїлися. Десь із рік тому (так, ледве більше року) вона мені запропонувала місце директора своєї школи на Нивках. Я саме розійшлася з цивільним чоловіком (сволота…) і пішла з колективу. Природно, така пропозиція – як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варіантів особливих не мала… Я їй дуже вдячна. Але що буде тепер – одному Богу відомо…
Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумів, що зараз дівчина розкривається, як на сповіді. Його появу в житті цієї загнаної в кут танцівниці, схоже, наворожили Вищі Сили. Хуртовина емоцій, що самотньою вовчицею завивала в її душі, вимагала виходу. У зовнішній світ. У відкритий космос. Куди-небудь. І це, нарешті, сталося.
– Наші стосунки трохи змінилися, – дивлячись уперед начебто «для галочки», але нічого не помічаючи, продовжувала сповідатися Дарина. – Згодом між нами почала виростати якась межа. Але я все розуміла. Новий спосіб життя, зовсім інше коло спілкування, нові звички неминуче змінюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все – закономірно. Інакше трапитися не могло.
Дівчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповідати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потім, ніби трохи відпочивши, з надією запитала:
– А ви не палите?
Лисиці не хотілося розчаровувати, але вибору не залишалося:
– На жаль, ні.
– Ну чому ж «на жаль»? – здивувалася Дарина. – Це однозначно на щастя.
– «На жаль» тому, – почав виправлятися, – що не можу пригостити вас сигаретою.
– А, дрібниці. Не зациклюйтесь, – відмахнулася. – Я, от, скільки