– Ну, я це… Вирішив, як би… Ось, так, ось, – і після своєї явно не Нобелівської промови юнак протягнув дівчині квіти. Але Ліза їх брати не стала, а продовжувала просто дивитися на нього. – Пробач, я… Коротше, що трапилося, чому ти така зла? – нарешті, разом з черговим ударом здивування до Діми знову повернулася здатність нормально говорити.
– Тобто, я зла? А чого ти чекав, що я кинуся в твої обійми? – голос у Лізи був спокійний і незворушний, хоч і трохи суворий.
– А що не так? Що взагалі з тобою? Та що в решті-решт взагалі відбувається? Чому я нічого не розумію? – і тут Діма точно не брехав, він дійсно нічого не розумів: ні що зіпсувало настрій його коханій, ні чому вона дивилася на нього з такою неприязню.
– Тому що пити треба менше.
– Та ти ж знаєш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалі ні краплі, Богом клянуся. І взагалі, до чого тут це?
– Ось навіщо, скажи, ти зараз робиш із себе дурника? По-моєму, вчора ми все обговорили, і вирішили, що в наших відносинах необхідно поставити, як мінімум, паузу і, як мінімум, до кінця моїх іспитів. І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, які вирвав на клумбі, як ні в чому не бувало! – цю останню фразу Ліза сказала, наголошуючи на кожному слові, так, як ніби вона хотіла, щоб ці слова пробивались до самого серця, до самого кісткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення!
– А?..
– А квіти залиш собі, або піди і назад посади їх в клумбу, де вирвав, може, виростуть ще, – з цими словами дівчина посміхнулася і попрямувала назад до будинку.
Це вже був удар нижче поясу. Дмитро, який був майже на голову вище Лізи, швидко наздогнав її і схопив за руку.
– Почекай, що ти зараз таке кажеш? Ти мені сама вчора вночі дзвонила, і все було нормально, – кажучи це, юнак все ще тримав Лізу за руку, що їй чомусь явно не подобалося.
– Відпусти, мені ж боляче, – владно сказала вона, і Діма слухняно відпустив її зап’ястя, помітивши на шкірі дівчини свіжі червоні сліди – він трохи не розрахував сили. – І коли це, скажи на милість, я тобі дзвонила?
– Не знаю, годині о третій ночі, напевно. Я точного часу не пам'ятаю.
– О третій я вже давно спала, і ніяк не могла тобі дзвонити, – тепер уже прийшла черга дивуватися Лізі. Напевне, тільки почуття інтересу і залишало її на вулиці поруч зі своїм колишнім.
– Так ось, сама дивися! – юнак дістав телефон і почав перевіряти вхідні дзвінки. – Почекай, ну він же тут повинен бути, десь-десь тут. Ну не міг же він зникнути. Чорт, як же так? – Дмитро почухав собі потилицю.
– Що таке, невже немає? Чи може я просто тобі не дзвонила? – здивування на Лізиному обличчі махом змінилося на легку, ледве помітну посмішку, але Діма не звернув на це уваги. Всі його