– Тоді треба шлях якось запам’ятати, – зауважив він.
– Нічого особливого. Знаєш, – після паузи промовила дівчина. – Я думаю, ми не будемо сьогодні лізти прямо туди, в самі катакомби. Ти вже на слово мені повіриш тепер, що вони виведуть просто до моря. Повіриш?
– Повірю, – охоче погодився Максим.
– Я давно хотіла сюди пройти…
– Ти вже казала. Одна боялася, – вирвалося в Білана.
Він негайно пошкодував, що це сказав. Та було вже пізно: Катерина різко змінила голос, навіть тупнула в темряві ногою.
– Я боялася? Я? – промінь ліхтарика враз засліпив йому очі. – Без сопливих тут слизько, ясно тобі? Побачимо зараз, хто тут кого боїться!
– Чекай, я не… – почав був Максим, але дівчина вже рвучко розвернулася і зникла в лівому коридорі.
Нічого не лишалося, як швиденько бігти слідом. У цьому місці прохід трохи звужувався і наче нижчою стала стеля. Принаймні якщо раніше підлітки йшли, тримаючись прямо, то тепер Максимові доводилося пригинати голову. Світло Катиного ліхтарика миготіло за кілька кроків попереду, і Білан наддав ходи, аби наздогнати ображену в кращих почуттях приятельку.
Раптом світло зникло, і за мить Максим уже опинився біля чергової галереї, яка вела ліворуч. Крикнувши: «Стій, чорт забирай!», Білан завернув туди і побіг. Він відчував якийсь рух попереду, навіть бачив світло. Та враз сталося таке, від чого хлопець вкляк на місці, а волосся під бейсболкою, здається, піднялося дибки.
Попереду почувся крик, навіть не крик – голосний розпачливий вереск жаху. Сумнівів не було: кричала дівчина.
– Катя! – гаркнув Максим і подався на крик.
Попереду і позаду тепер була цілковита темрява, навіть ліхтарик не світив, хоча дівчина з темряви не переставала кричати. Нарешті Білан наштовхнувся на якусь стіну, від неї праворуч вів один хід, ліворуч – другий. Здається, крики лунали з лівого боку. Хлопець побіг туди і дуже швидко налетів на людську постать. Від цього зіткнення крик став ще сильнішим. Катя заверещала з новою силою, відштовхнула його від себе, і Максим змушений був ловити її в темряві обома руками.
– Це я! – викрикнув він у відповідь. – Я! Я! Я!
Катерина перестала вириватися, трошки заспокоїлась і посунулася по стінці підземелля додолу, потягнувши Максима за собою. Вона схлипувала.
– Що таке? Ну? Що сталося? – домагався Білан.
– Ка… Ка…
– Яка кака? – не зрозумів хлопець.
– Ка… Кажан! – нарешті вирвалося в Катерини. – Там… десь… під стелею… налетів…
Максим полегшено видихнув.
– Добре хоч не мумія ожила! – хлопець навіть вичавив із себе короткий смішок. – Кажан, ну й кажан. Дряпнув? Укусив?
– Не встиг… Запищав… Я в нього ліхтариком…
– Так, – промовив Максим. – Отже, ліхтарика у нас нема. Розбився?
– Не знаю, – Катя схлипнула. – Він… налякав…
Біланові свербів язик покепкувати з тієї, яка ще кілька хвилин тому образилася, коли її обізвали боягузкою.