– Гей… ГЕЙ. Як тебе звати? Звідкіля ти?
Мені здавалося, що ось-ось виблюю, але я спромоглася прогарчати:
– Кадет Дженнінґз, Остін, Техас, сержанте-інструкторе!
Він гигикнув.
– Облиш це, Дженнінґз. З тобою все буде добре, але не втрачай тями. Ти хочеш бути пілотом, так?
Я була шокована. Звідки він знає? Гадаю, більшість із нас цього хотіла.
– Так… Чому питаєте?
– Ти ж знаєш, що, коли знепритомнієш, то це потрапить у твою справу й тобі не дозволять літати? Тому, якщо тобі боляче, просто кричи, трясця тобі в бік, і поплач уже нарешті. Це краще, ніж зомліти.
Виявилося, що зіткнення колоди з моїм коліном спричинило тріщину всієї колінної чашечки. На щастя, вона трималася купи. Однак не можна нехтувати таку травму. Треба дати суглобові спокій. Мама й тато, які забирали мене з аеропорту, трималися за руки і з жалем в очах дивилися, як я їду до них в інвалідному візку поруч супровідника авіалінії. Я вирушила на базу, щоб показати всім, яка я сильна, а тепер не могла навіть самотужки прилетіти додому. Я тоді ще не знала, що наступного року повернуся на підготовку й закінчу її в складі десяти відсотків найкращих кадетів свого класу; однак робити все мені доведеться з ушкодженим коліном. Ця травма дошкулятиме мені все життя.
Коли я їхала проходом аеропорту до багажної зони, тато скуйовдив мені волосся.
– Горошинко, не сумуй. Ти вразлива, я знаю. Та ми все одно любимо тебе, сонечко.
Моє коронне гормональне підліткове ставлення до оточення завжди нагадувало про себе найменш слушної миті. Замість дозволити себе втішити, я відвела очі.
– Дуже це мені допоможе, – пробурчала я.
З незрозумілої для мене причини я завжди поводилася з вітчимом досить грубо. Девід був неймовірний, і я любила його всім серцем, але постановила собі ніколи цього перед ним не виявляти. Може, я просто не була готова довіритися ще одному батькові.
Коли я постаршала й таки захотіла сказати, що люблю його, то вже наламала стільки дров, що вирішила зачекати до якоїсь особливої події. Я уявляла, як він віддає мене заміж і перед тим, як пройти до вівтаря, я повернуся до нього, поцілую в щоку і нарешті скажу, що люблю його. Я уявляла собі це набагато частіше, ніж можу зізнатися. Але тієї осені в мене був останній шанс, і я ним не скористалась. Увечері 5 жовтня 1997 року я була вдома у батьків – трохи прала, потім, як кожна нормальна студентка коледжу, ладнала вечерю. Я навчалася на третьому курсі й уже майже цілком відновилася після травми коліна. Воно вже ніколи не буде здоровим, проте більше не боліло так сильно.
Після вечері я допомогла прибрати на кухні, і ми всі розслабилися. Потім Девід сказав, що в нього щось для мене є, що цього року я рано отримаю різдвяний подарунок.