– Так! Г’юстон, Сессна, сім-шість, листопад… Чую вас добре.
– Сессна, ви зникли з мого радара… – зітхнув диспетчер. – Мабуть, ваш передавач несправний. Наберіть знову код і надішліть сигнал розпізнавання.
Але всі наші спроби розв’язати проблему не допомогли: передавач так і не працював стабільно. Ми обоє поволі почали розуміти ситуацію. Я зникла з його радара й могла покластися тільки на себе.
– Що ви бачите довкола? – спитав він.
– Ну, я бозна-де… Корів?
Він реготнув.
– Іще щось?
– Я лечу так низько, що вже скоро читатиму дороговкази, але поки ще ні. Більше нічого не бачу.
Я глибоко вдихнула. Я впораюсь. Я знала, що впораюсь.
– Зі мною буде все гаразд, – запевнила я його. – Я знаю, що можу все знайти. І певна, що невдовзі побачу місто.
Диспетчер безсило відповів:
– Ну, ви йшли хорошим курсом, коли я востаннє бачив вас на радарі. Тримайтеся. Я зателефоную на аеродром і скажу, щоб виглядали вас. Хай щастить.
Скажу вам під секретом: слова «хай щастить» – останнє, що хочеться почути від авіадиспетчера. У такій справі це взагалі ні до чого.
Я цілковито належала сама собі. Я перехопила штурвал і зосереджено насупила брови. У такі моменти страх ніколи не був для мене частиною рівняння. Навпаки, з якоїсь причини мій фокус звужується, стає наче точка лазерної указки. І тільки після інциденту я дозволяю собі цей адреналіновий потік страху. Того дня, тієї миті й у тому літальному апараті я вперше опинилася в ситуації, коли треба було так зосередитися. На кону стояли життя і смерть.
Кожний помітний наземний орієнтир я звіряла з картою, що лежала поруч, і рівно дихала, а хмари спускалися нижче й нижче. Я шукала способів посадити літальний апарат, коли в мене закінчиться пальне, але, на жаль, лише після двох днів інструктажу я ще не знала, як користуватися всяким навігаційним приладдям, що опинилося в моєму розпорядженні. Однак приблизно через двадцять хвилин я нарешті помітила аеродромний маяк крізь імлу чимраз нижчих хмар. Це було найпрекрасніше видовище, яке я бачила в житті.
Я полегшено відітхнула і попросила по радіо дозволу на посадку. І тільки тоді, коли шасі мого літака торкнулися посадкової смуги, я дозволила собі відчути всю вагу нещодавніх подій. Я зупинилася й попросила заправити літак. Потім вилізла з нього, впала коліньми на цемент і почала сміятися та цілувати землю. Буде що розповісти інструкторові, коли говоритиму з ним.
Раптом я відчула страшенний голод, тож вирішила перекусити. Це був найсмачніший клаб-сандвіч з усіх, що я їла в житті. Потім я зателефонувала в школу й переповіла історію інструкторові.
– Найми авто і вертайся сюди, – сказав він.
Інструктор запевнив, що завтра приїде по літак. Але щось у мені заворушилося. Я хотіла закінчити почате.
– Ні.