– А що робить червона?
– Що тільки захочеш, – каже він. – А ти захочеш, власник пульта завжди хоче. Це нормально. Хотіти знати речі й робити речі – у цьому вся суть людського роду. Дослідження, Ґвенді! Це і недуга, і панацея!
«Я вже більше не в Касл-Року, – думає Ґвенді. – Я зайшла в одне з тих місць, про які люблю читати. В Оз, Нарнію чи Гобітон. Цього не може бути».
– Лише запам’ятай, – провадить чоловік, – червона кнопка – єдина, якою можна користуватися більше, ніж один раз.
– А як щодо чорної?
– Вона – усе, – каже Ферріс і встає. – Усе на світі. Велика цяця, як сказав би твій тато.
Вона дивиться на нього отетеріло. Її тато справді так каже.
– Звідки ви знаєте, що мій та…
– Вибач, що перебиваю, це дуже неввічливо, але мені й справі треба йти. Бережи цей пульт. Він дає гостинці, та вони – маленька винагорода за відповідальність. І будь обачна. Якщо твої батьки знайдуть його, у них виникнуть питання.
– О Боже, це й так зрозуміло, – каже Ґвенді й видає беззвучний шепітливий смішок. Вона почувається ніби вдареною в живіт. – Містере Ферріс, а чому ви дали його мені? Чому мені?
– У нашому світі, – мовить Ферріс, дивлячись на неї згори, – заховано великі арсенали зброї, яка може знищити все життя на цій планеті на мільйони років уперед. Чоловіки й жінки, що відповідають за неї, щодня ставлять собі те ж саме питання. Я спинився на тобі, бо ти – найкращий вибір у цьому місці й у цей час. Бережи пульт. Раджу зробити так, щоб його не знайшов ніхто – не лише твої батьки, – бо люди допитливі. Коли вони бачать важіль, то хочуть потягнути за нього. А коли бачать кнопку – хочуть натиснути на неї.
– Але що станеться, якщо натиснуть? Що станеться, якщо я натисну?
Річард Ферріс лише посміхається й вирушає до скелі, де стоїть знак:
Тоді він розвертається:
– А скажи-но! Чому вони називаються Сходами самогубців, Ґвенді?
– Бо в 1934 році з них стрибнув один чоловік чи щось таке, – каже вона, тримаючи пульт на колінах. – А чотири-п’ять років тому стрибнула жінка. Тато каже, що в міській раді обговорювали, щоб зняти їх, але в раді самі лише республіканці, а республіканці ненавидять зміни. Десь так каже мій тато. Один із них доводив, що сходи є туристичною принадою, як воно, типу, і є насправді, і що одне самогубство на тридцять п’ять з гаком років – це не так уже й жахливо. Він сказав, що якщо це ставатиметься частіше, вони проголосують ще раз.
Містер Ферріс усміхається:
– Маленькі міста! Їх неможливо не любити!
– Я відповіла на ваше питання, тепер ви дайте відповідь на моє! Що станеться, якщо я натисну на котрусь із цих кнопок? Наприклад, що буде, якщо я натисну на ту, що позначає Африку?
І щойно її великий палець торкається