Фінансист. Теодор Драйзер

робітники йдуть додому з роботи, по одній з вуличок хвацько промарширував невеликий загін вербувальників у синіх мундирах. Барабанний бій, прапор Сполучених Штатів – все це, звичайно, мало одну мету: зрушити уяву й душу досі байдужого або невпевненого громадянина, наелектризувати його так, щоб він втратив почуття міри і самозбереження і, пам’ятаючи лише про те, що він потрібен країні, забув про все – про дружину, батьків, дім і дітей, і приєднався б до загону. Френк побачив, як якийсь робітник, який ішов, злегка помахуючи обіднім казанком і, мабуть, аж ніяк не думав про такий фінал свого трудового дня, раптом зупинився і почав прислухатися до тупоту загону, що наближався. А коли солдати порівнялися з ним, зачекав трохи, провів їхні ряди нерішучим і здивованим поглядом і раптом, прилаштувавшись до хвоста, з урочистим виразом на обличчі пішов до вербувального пункту. Що захопило того трудягу? – запитував себе Френк. Чому він так легко підкорився чужій волі? Адже він не збирався йти на війну. На його обличчі ще лишалися сліди мазуту і кіптяви; це був молодий чоловік років двадцяти п’яти, з вигляду – ливарник чи слюсар. Френк дивився услід маленькому загону доти, поки той не зник за рогом вулиці.

      Яким дивним є це раптове пробудження войовничого духу! Френку здавалося, що люди нічого не хотіли чути, окрім барабанів і труб, нічого не хотіли бачити, крім тисяч солдатів, які йшли на фронт із холодною сталлю рушниць на плечах, нічим іншим не цікавилися, крім війни і військових новин. Безсумнівно, це було хвилююче відчуття, навіть величне, але ризиковане для тих, хто його відчував. Воно кликало до самопожертви, а Френк цього не розумів. Якщо він піде на війну, його можуть убити, а тоді – яка користь від його піднесених почуттів? Ні, краще він буде наживати статки і займатися справами політичними, громадськими, фінансовими. Бідолашний дурень, що пішов за вербувальним загоном (ні, не дурень, він не називатиме його так!). Просто розгублений бідолаха-трудівник, нехай зглянеться над ним небо! Нехай зглянеться небо над ними усіма! Воістину, вони не відають, що чинять!

      Якось йому довелося бачити Лінкольна. Цей довготелесий, з незграбною ходою, кістлявий, на вигляд простакуватий чоловік справив на Френка незабутнє враження. Стояв холодний і непогожий лютневий ранок; видатний президент воєнної епохи щойно закінчив своє урочисте звернення до народу, в якому він говорив, що єднальні узи між штатами можуть бути натягнуті до межі, але вони не повинні бути розірвані. Коли він виходив з Палацу Незалежності[9], уславленої будівлі, де зародилася американська свобода, його обличчя було сумним і задумливо-спокійним. Ковпервуд не зводив очей з президента, поки той виходив з під’їзду, оточений штабними офіцерами, представниками місцевої влади, детективами і цікавим, співчутливо налаштованим натовпом. Уважно вдивляючись в незвичайні, грубо викарбувані риси Лінкольна, він переймався усвідомленням дивовижної чистоти і внутрішньої величі цієї особистості.

      «Оце справжня людина!