– Та все я розумію! Ось тільки…
– Що?
– «Енеїда» – це ж не комедія якась. Не розвага ніяка зовсім. Там же теж скільки козаків загинуло, хіба ні?! Почалося з Троянської війни і далі, доки вони подорожували за наказом богів… Отже, ця опера дуже серйозна і жалоби за фельдмаршалом фон Айхгорном[29] не порушує аніскільки.
– Даниле!
– Так, матінко?…
– Даниле, припини зараз же. Є загальноприйняті правила пристойності, порушувати які негоже. Тим більше, членам гетьманської родини.
Підліток збирався щось відповісти, проте промовчав, тому Олександра Петрівна продовжила в тому ж дусі:
– Хлопчику мій, отямся: ти ж не звичайна людина, ти – син глави Української держави! Ми повинні подавати гідний приклад іншим, тоді як ти хочеш розважатися під час жалоби.
– Та ніяка це не розвага…
– Даниле, повторно прошу: припини демонструвати свою дурнувату впертість, яка не справляє ні на кого жодного враження! Ти поводишся, немов мале нерозумне дитятко, яке вимагає солодощів перед обідом, хоча тобі чотирнадцять років. Зрештою, це нерозумно. Подумай над своєю поведінкою.
Підліток нічого не відповів, а лише тяжко зітхнув.
– Отак краще, – відчувалося, що Олександра Петрівна нарешті пом’якшала. – Загалом, в даному випадку Терентій цілковито правий, а твоя поведінка як мінімум недоречна. Сьогодні ти залишаєшся вдома. У тебе буде достатньо часу, щоб докорінно переоцінити свій вчинок. І будь ласка, не репетуй: батько дуже, дуже зайнятий! Терентію…
Жінка зробила знак слузі, який мовчки очікував, коли і чим закінчиться виховний момент, і вони удвох вийшли з кімнати гетьманича. Залишившись на самоті, Данило опустився на кушетку і деякий час лежав на ній, втупивши погляд у стелю. Потім підвівся, пройшов до шафи, що стояла в кутку, видобув звідти скрипковий футляр, розкрив його і дістав інструмент. Трохи повозившись з настройками, підліток почав тихесенько награвати «Кортеж богів»:[30] як видно, він і досі не перейнявся серйозністю поточного моменту, а думки про відвідини опери остаточно не вивітрилися з його юної голівки.
Однак не минуло і п’яти хвилин, як в коридорі за дверима пролунали тихесенькі жіночі кроки, супроводжувані якимсь сопінням і легким повискуванням. Слідом за цим у кімнату увійшла Ганна Василівна[31] в супроводі Мукі – французької бульдожихи, улюблениці пані гетьманші. Данило миттю зрозумів, наскільки сильно розсердилася матінка, якщо замість себе прислала двох відданих «ланцюгових псів», тому поспіхом опустив смичка зі скрипкою і навіть спробував відступити до шафи. Однак цей запізнілий маневр не відвів від нього прочуханки суворої няньки:
– Олександра Петрівна попросила мене нагадати вам, паничу, про необхідність залишатися в межах пристойності, а також про неприпустимість їхнього порушення. Пані сподівається, що її син нарешті продемонструє розуміння ситуації, що склалася в місті. Паничу, та що ж це ви таке робите?! У вашого батька