– Так, Сашунько, я цього і не приховую. Приходив містер Пітер Пірс, цікавився моїм здоров’ям… А що?
Відірвавши пильний погляд від заваленого паперами столу, Олександра різко відповіла:
– Дорогий дядечко, у мене інша інформація.
– І яка ж?…
– Це зараз не надто важливо. Дядечку, дорогий мій чоловіче, у вас же якихось два тижні тому стався важкий напад, ви буквально дивом вибралися з того світу. Я так злякалася за ваше життя!.. Ваш лікар дуже стурбований вашими нічними дискусіями. Ви ж знаєте, дорогоцінний мій, що вам не можна настільки багато працювати, а ваш стіл, як я подивлюся, знов завалений паперами. На що це схоже, дядечку?!
Демонструючи цілковиту байдужість до теми розмови, старий витягнув кістляву тремтячу руку, вкриту подібною до пергаменту шкірою, до принесеної двірником стосу свіжої пошти, підхопив газету, що лежала згори, і заглибився в читання. Олександра почала ще більше сердитися, це могло обернутися справжнім скандалом… Тому Порфирій Андрійович відчужено вимовив, не відриваючи погляду від газети:
– Змушений зауважити, дорога Сашунько, що вночі я сплю дуже міцно.
– Тим не менш, я зараз візьму та й подивлюся, що то за документи лежать у вас на столі, – оголосила племінниця й додала трохи тихіше: – З вашого дозволу, ясна річ.
– Гаразд, дивись. Тільки спочатку розкажи, як же все-таки пройшов прийом у посольстві? А що було під час обіду?… Чи справив наш хлопчик враження на гостей знанням етикету?
Олександра важко зітхнула і з приреченим виглядом зізналася:
– Ми пішли звідти, на обід не залишилися. Прийом був нудним, ніхто не звертав на нас жодної уваги, ми почувалися там чужинцями.
– Але ж Олександро!.. Ти дістала такий прекрасний шанс познайомитися бодай з кимсь… і наш хлопчик також… – дорікнув їй Порфирій Андрійович.
– Повірте, дядечку, я намагалася, він намагався також, але в цьому товаристві панують свої закони, свої порядки… Всі поважно прогулюються бенкетною залою, потроху сьорбають вино, закусюють, обтічними фразами підтримують бесіду про все і водночас ні про що конкретне. А чужинців, якими ми є в цьому товаристві, геть не помічають.
Старий слухав племінницю уважно, водночас перебираючи пошту, періодично кривлячись і хитаючи головою. Нарешті його погляд зупинився на конверті, що випав з газети.
– Дорогенька, подай-но мені, будь ласка, ось цього листа… – звернувся Порфирій Андрійович до племінниці. Олександра нахилилася, підняла конверта, глянула на адресу: лист був із Швейцарії. Старий чекав з простягнутою рукою, проте листа племінниця чомусь не поспішала віддавати. Тоді він, начепивши окуляри, заглибився в читання газети… Себто вдавав, що читає. Бо чим довше зображував байдужість, тим більше лютився.
– Овва, дрібнішає суспільство, дрібнішає! – нарешті прошепотів старий обурено. – Я уявляв собі певний занепад, але щоб настільки!..
Племінниця суворо подивилася на нього і запитала:
– Ну і про